Київське міське товариство греків ім. Костянтина Іпсіланті

Історія греків

Світлана Мазараті

Валерій Томазов

Гре´ки (новогр. Έλληνες, еллінес) – стародавній народ індоєвропейської мовної сім’ї, який входить до підгрупи палеобалканських мов, основне населення Греції та Кіпру. На сучасних українських землях з’явилися в період Великої грецької колонізації (VIII–VI ст. до н.е.). З цього моменту переселення греків на українські терени відбувалося аж до початку ХХ ст. та носило характер як масового, так і персонального. За даними перепису 2001 р., в Україні мешкає 91,5 тисяч етнічних греків, з них 77,5 у Приазов’ї, яке на сьогодні залишається єдиним місцем компактного приживання українських греків.

Греки зробили величезний внесок у всі галузі життя українського народу, зокрема в науку та культуру. Греки пишаються іменами винахідника електричної дугової зварки Миколи Бернадоса, філософа, логіка та психолога Георгій Челпанов, мистецтвознавець Дмитро Айналов, історик та етнограф Феоктиста Хартахая, істориків івана Фундуклея та Миколи Аркаса, конструктора дизельних двигунів Костянтина Челпана, біохіміка, академіка НАН України Геннадія Мацуки, фізика, академіка НАН України Віктора Барьєхтара, біоорганіка, академіка НАН України Сергія Андронаті, лікаря-кардіолога Бориса Тодурова, композиторів Миколи Харито, Володимира Фемеліді, Івана та Кирила Карабіців, художників – Олексія Венеціанова, Архипа Куїнджі, Киріака Костанді, Олександра Стіліануді, Миколи Хвмона, актриси Єфросинії Зарницької (Азгуріді).

Античні держави Північного Причорномор’я
(VII ст. до н.е. – V ст. н.е.)

У VII cт. до н.е. могутня хвиля Великої грецької колонізації досягла берегів Понта Евксінського та Меотиди. Межа античного світу посунулася далі на схід і пролягла узбережжям Чорного моря, зокрема територією Криму та інших регіонів Південної України.

Грецьке проникнення у Північне Причорномор’я розпочалося у другій половині VII ст. до н.е. Історія античних колоній на Півдні України розпочалася з грецького поселення на о. Березань, за 12 км на південний захід від сучасного м. Очакова. Згодом у сферу колонізації потрапили північні та східні береги Чорного моря. Більшість переселенців були вихідцями з Мілета та інших міст Іонії.

Впродовж VI ст. до н.е. мілетяни заснували Тіру на правому березі Дністровського лиману (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), а на березі Бузького лиману – Ольвію (поблизу сучасного селища Парутине Очаківського району Миколаївської області).

На березі Боспору Кіммерійського постали Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Тірітака (на місці сучасного селища Аршинцеве за 10 км від Керчі), Німфей (поблизу сучасного селища Героївське за 17 км від Керчі), Мірмекій (поблизу мису Карантинного за 4 км від Керчі) та Феодосія. На західному узбережжі Криму виникли Керкінітіда (на місці сучасної Євпаторії) та Калос Лимен (поблизу сучасного селища Чорноморське). Єдиною дорійською колонією став Херсонес Таврійський (околиця сучасного Севастополя), заснований Мегарською колонією Гераклеєю Понтійською та вихідцями з острова Делоса бл. 422/421 р. до н.е. на скелястих берегах Гераклейського півострова між Пісочною та Карантинною бухтами. Херсонес став важливим політичними, економічним і культурним центром регіону. Протягом античної доби та середньовічних часів він відігравав важливу в етно- та соціокультурному розвитку Таврики.

Впродовж майже чотирьох століть (друга половина VII – середина І ст. до н.е. ) понтійські міста-держави підтримували відносно сталі зв’язки не тільки з метрополією, а й з усім грецьким світом – містами Середземномор’я та навколишніми племенами. Цей період характеризується поступовим становленням та розвитком господарства причорноморських полісів.

Економіка давньогрецьких полісів Північного Причорномор’я була багатоукладною, хоча в ній провідну роль відігравало сільське господарство: землеробство (вирощування злакових і бобових культур), виноробство та тваринництво. Водночас протягом стислого терміну міста перетворилися на значні ремісничі центри з високим рівнем розвитку каменотесної, будівельної справи, гончарства, ткацтва, обробки металів, шкіри, виготовлення ювелірних прикрас тощо. Неабиякого значення набули сталі торговельні відносини між метрополією, понтійськими колоніями та місцевими племенами.

Однак, найголовнішою прикметою економіки давньогрецьких міст-колоній було господарське посередництво між античною цивілізацією та варварським світом, яке реалізовувалося не тільки шляхом торговельного обміну, а й через запозичення елементів матеріальної культури, технології ремісництва та землеробства. Так, два світи стародавньої історії – античний та варварський вступили у тісні взаємини.

Окрім цього доцільного, зумовленого господарськими потребами посередництва, велику роль відігравало посередництво культурне, яке не обмежувалося власне регіоном Північного Причорномор’я, а поширювалося на величезну територію варварського світу Південно-Східної Європи. З Ольвії, Боспору та інших причорноморських міст і материкової Греції до кочівників надходили багато оздоблені ремісничі вироби, у тому числі бронзові дзеркала, золоті прикраси, предмети повсякденного ужитку та ін. Деякі з них являли собою справжні витвори мистецтва, як, наприклад, знаменита нагрудна прикраса - скіфська пектораль, яка була віднайдена в кургані Товста Могила біля м. Покров Дніпропетровської області. Така взаємодія мала численні та різноманітні наслідки, як для варварських племен Північного Причорномор’я, так і для мешканців античних міст.

Слід відзначити, що розвитку торговельного та культурного обміну сприяли відносно мирні взаємовідносини понтійських полісів з навколишніми племенами, зокрема зі скіфами, які тривали приблизно до ІІІ ст. до н.е., коли у північнопричорноморські степи вдерлися сарматські племена.

Відтак колоністи поступово розбудовували міста, організовували господарство, налагоджували торгівельні зв’язки тощо. Недарма вже наприкінці VI ст. міста-держави Північного Причорномор’я набувають традиційного вигляду античних міст з численними культовими та громадськими спорудами, наземними кам’яними будинками і господарськими приміщеннями.

Найбільшими з північнопричорноморських міст-держав були Ольвія, Херсонес та Боспор. Вони й залишили найпомітніший слід в античній історії цього регіону.

У V ст. до н.е. через зростання варварської загрози ряд міст-держав, розташованих на західному (Тірітака, Мірмекій) та східному (Патрасій, Гермонасса – на місці сучасної станиці Таманської Краснодарського краю; Фанагорія, Кепи – обидва поблизу сучасного селища Сінне Темрюцького району Краснодарського краю) берегах Боспору Кіммерійського були об’єднанні навколо Пантікапея та утворили Боспорську державу. Первісно об’єднання боспорських міст вірогідно мало форму спільного оборонного союзу супроти варварів. З часом він трансформувався у державну організацію. Наприкінці V ст. до н.е. до складу Боспорського царства ввійшла Німфея, який певний час була членом Афінського морського союзу, та Феодосія, а також території, населені скіфами (Керченський півострів) та меотами (Таманський півострів, пониззя Кубані та Східне Приазов’я).

Найбільшого піднесення Боспорська держава досягла у IV–III ст. до н.е., коли стала головним постачальником хліба до Афін. Ці позиції Боспор міг завоювати спираючись на міцне аграрне господарство та різноманітних промислів.

В другій половині II ст. до н.е. Боспорську державу спіткала гостра соціально-економічна криза, що посилювалася загрозою з боку скіфської держави в Криму. Невпевнений у своїх силах боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н.е. передав владу понтійському цареві Мітрідаду VI Євпатору. Згодом держава опинилася в політичній залежності від Риму. Передові для свого часу способи ведення господарства, стабільність зовнішньополітичного становища й постійні торгівельні зв’язки з римськими провінціями та навколишніми племенами спричинилися до нового піднесення Боспору у І–ІІ ст. н.е. Проте ситуація кардинально змінилася у середині III ст. н.е., коли навала полчищ войовничих кочівників призвела до загибелі більшості сільських поселень Боспору. У 70-х роках IV ст. у Причорномор’ї з’явилися гуни, які завдали страшного удару Боспорському царству. Чимало міст та поселень зникли назавжди. У Боспорі навіть припинилося карбування власної монети.

Але, на Боспорі, попри цю страшну навалу, ще тривалий час зберігалися осередки елліністичної культури, приміром, у Пантікапеї, який уникнув руйнації. У цьому місті виникає і велика християнська громада, яка плекає античні традиції, хоч і в нових культурних взірцях. Ці вогнища античного світу тою чи іншою мірою проіснували ще декілька століть.

Візантійська Таврика

Певні зміни у Тавриці відбулися за доби візантійського імператора Юстиніана І. У той час візантійці вірогідно поширили свій протекторат на Боспор. Під їхнім контролем опинилася й частина колишніх володінь Боспорського царства, зокрема Таманський півострів. У VI ст. на узбережжі Південного Криму візантійці збудували дві фортеці – Горзувіти (сучасний Гурзуф) та Алустон (сучасна Алушта). У залежності від Візантії перебували й найбільші тогочасні центри Східного Криму – Боспор та Сугдея.

Ще раніше візантійська влада укріпилася в Херсонесі-Херсоні, який став опорним пунктом для проникнення імперії у Північне Причорномор’я. Він виступав і як провідник візантійської культури в Криму, що сприяла поширенню християнства та грецької мови на півострові. Початки християнства у Криму літературна традиція відносить до IV ст. н.е. Масова християнізація розпочалася на півострові за імператора Юстиніана І. Візантійське володарювання сприяло й утвердженню церковної організації в Криму. Так, наприкінці Х – на початку ХІ ст. у Криму функціонувало п’ять православних єпархій: Херсонська, Готська, Фулльська, Сугдейська та Боспорська (пізніше Сугдейська та Фулльська єпархії об’єдналися).

На зорі середньовіччя Херсон відігравав роль центру головного землеробського району в Криму. Господарські зв’язки Херсона з навколишнім населенням спричинилися до певного економічного піднесення міста у VI ст., яке тривало до початку VII ст. Херсон мав тісні та сталі економічні взаємини як з Малою Азією, так і з причорноморськими кочівниками. Його економічна могутність були підірвана вторгненням кочівників та появою у Чернову морі потужних торгових конкурентів – генуезців та венеційців.

Після падіння у 1204 р. Константинополя та виникнення на руїнах Візантії кількох держав Херсон потрапляє у сферу політичного впливу Трапезундської імперії. Проте, такий перебіг подій не призвів до кардинальних зрушень у політичному та економічному житті міста. Наприкінці XIII ст. місто неодноразово знищувалося завойовниками. 1399 р. темник Золотої Орди Едигей захоплює і спалює місто. Після цього нищівного удару Херсонесу вже не судилося піднятися.

У другій половині ХІ – на початку ХІІ ст. Сугдея та частина Південно-Східного Криму, що належали раніше до візантійських володінь, опинилися під контролем половців. Відтоді політичний вплив Візантії на півострові був мінімальним, що відображало загальний стан імперії.

Проте, незважаючи на втрату своїх позицій у Тавриці Візантія продовжувала зберігати свій церковний вплив на півострові протягом ХІІ ст., у тому числі й в гірському Криму. Зокрема, архієпископи Готської єпархії до 1170 р. постійно брали участь у численних церковних соборах у Константинополі.

На той час населення Херсона та інших поселень Криму, що тривалий час перебували у зоні візантійського впливу, вирізнялося етнічною строкатістю. Однак, значну частину населення Херсона Х – початку ХІІІ ст. становили греки. Монети та печатки з грецькими написами, листи до херсонських стратигів, архієпископів та митрополитів засвідчують, що грецька мова була мовою міжетнічного спілкування, якою користувалися більшість мешканців міста, на що вказують численні графіті, предмети побуту та культу (ікони, хрести), знайдені археологами.

На відміну від степового Криму та Керченського півострова, на території яких осередки християнсько-візантійської культури були знищені кочовими ордами, в південному регіоні Криму вони існували протягом тривалого часу, до кінця XV ст. (а їхні залишки – до кінця XVIII ст.), спираючись на сприятливі для оборони природні умови та вміло використовуючи політичні, економічні та етнічні суперечності між своїми сусідами.

У Східному Криму поодиноким форпостом грецької культури та візантійських традицій залишалася Сугдея (Сурож), населення якої до середини XIV ст. становили греки та християнізовані елементи інших народностей.

Візантія та Давня Русь

Взаємини давньоруського населення з Візантією розпочалися з проникнення до придунайських та таврійських володінь імперії. У VIII–ІХ ст. у Східному Криму та Приазов’ї з’являються давньоруські дружини й купці. Протягом Х ст. давньоруськими переселенцями на Таманському півострові на місті античної Гермонасси, було засновано Тмуторокань (сучасна станиця Таманська Темрюцького району Краснодарського краю). Вперше у давньоруських літописах це місто згадується під 1022 р. На Керченському півострові на місці античного Боспору (Пантікапея) повстав Корчев (сучасна Керч).

Взаємини Візантії та давньоруської держави розгорталися за звичною, випробуваною усіма войовничими племенами і народами схемою: грабіжницькі воєнні походи – спорадичні торговельні контакти – найманство на візантійську військову службу – сталі торговельні відносини – соціокультурні впливи – християнізація. Географічне положення та господарсько-торгівельні інтереси давньої Русі стали вагомими передумовами, які сприяли встановленню різноманітних контактів з Візантійською імперією.

Напади дружин давньоруських князів на візантійські володіння розпочалися ще до державного оформлення Київської Русі та набули ще у ІХ ст. значного масштабу.

Невдовзі після походу на Константинополь у 60-і роки ІХ ст. відбулося «перше» або як його ще називають Аскольдове хрещення Русі. Втім, християнами стали відносно невелика кількість представників давньоруської знаті. З доби Аскольда поступово зростає й кількість християн в оточенні давньоруських князів та серед їхніх дружинників. Відтоді Київ стає об’єктом конфесійних змагань, які тривали між західно-римською та східно-грецькою церквами.

Протягом Х ст. давньоруські князі неодноразово використовували складне зовнішньо – та внутрішньополітичне становище Візантії. Зокрема, київські князі Олег (911), Ігор (941, бл. 944), Святослав (969, 976) здійснили ряд воєнних походів на Візантію.

Взагалі походи мали перемінний успіх, але незважаючи на це Русь поступово входила в орбіту візантійського впливу. Так, бл. 966 р. ініціатором залучення давньоруської держави до болгарських воєн стала Візантія.

Водночас характер походів у Х ст. поступово змінювався, оскільки вони були спрямовані не тільки для досягнення суто грабіжницьких цілей, зокрема для отримання данини, а й для укладання вигідних для Русі угод. Відтак у договорах 911 та 944 рр. обстоювалися політичні та економічні (торговельні) інтереси давньоруської держави. Таким чином, одночасно з воєнними походами, а певною мірою й завдяки їм, установлювалися й торговельні стосунки. Про певний рівень їхнього розвитку свідчить, зокрема, опис відомого торговельного шляху «з варяг у греки» у дев’ятій главі твору «Про управління імперією» візантійського імператора Константина VII Багрянородного. Цей шлях (завдовжки понад 3 тис. км) проходив Варязьким (Балтійським) морем, Фінською затокою по р. Неві, Ладозькому озеру та р. Волхов через Новгород до озера Ільмень, звідти по р. Ловаті та її притоках, далі волоком до Дніпра, потім за його течією, далі через дев’ять порогів Дніпра до міста Олешшя у гирлі Дніпра і, врешті, Руським (Чорним) морем уздовж західного узбережжя до Царгорода. Взагалі у Х–ХІ ст. Дніпро став найважливішою артерією міжнародної торгівлі, а Київ – одним з найважливіших центрів політичного життя у Східній Європі.

Можливо, саме цим шляхом дісталася від Києва до Константинополя княгиня Ольга (бл. 944 – 964) під час своєї подорожі до Візантії у середині Х ст. Там вона була й нібито охрещена константинопольським патріархом за участю самого візантійського імператора. Принаймні, такий перебіг подій подається у давньоруській літописній традиції. Та попри проникнення християнства на давньоруські землі язичницькі традиції залишалися ще досить впливовими у тогочасній Русі. Втім, подальші події вочевидь виявили невідворотність поширення християнства на Русі. Візантійський імператор Василь ІІ, який перебував на порозі свого падіння через заколот знаті, вислав посольство за допомогою до київського князя. Володимир погодився допомогти візантійцям, але висунув свої умови: віддати йому руку своєї сестри Анни. Водночас київський князь зобов’язав охрестися разом з усім народом. У 988 р. дружина русів разом з візантійськими військами розгромила армію бунтівників. Проте, імператор не поспішав виконати своїх зобов’язань. За цих обставин того ж року відбувся славнозвісний похід князя Володимира на Корсунь (Херсон). Він мав переконати візантійського імператора Василія ІІ укласти династичний союз Русі та Візантії. Після багатомісячної осади Корсунь капітулював. Здобувши перемогу над візантійцями в Криму, Володимир охрестився й узяв шлюб з сестрою Василія ІІ порфиродною царівною Анною. Русь увійшла до християнських народів тогочасної Європи, а її великі князі отримали офіційну легітимацію серед тогочасних християнських володарів.

З часів Володимира Великого відносини Русі та Візантії мали здебільшого мирний характер, хоча траплялися й військові конфлікти. В очах візантійців давньоруські землі поступово стають територію, яку заселяють вже не варвари, а принаймні новонавернені християни. Ці відносини спиралися на інтенсивні торговельні, господарські, культурні та церковні контакти, які тривали протягом цього часу.

Найсуттєвішим візантійський вплив був у церковній сфері. Тривалий та складний процес християнізації Русі відбувався під знаком грецького православ’я, що значною мірою визначило соціокультурні засади давньоруського суспільства. Давньоруська церква була однією з митрополій Константинопольської патріархії. Глава давньоруської церкви – митрополит Київський і всія Русі – висвячувався константинопольським патріархом, а сам акт інтронізації відбувався у Софії Київській. Тому майже всі київські митрополити, за винятком Іларіона (1051 – бл.1054), Клима Смолятича (1147–1155) та Кирила ІІ (1248–1281), були греками. Київські митрополити були членами постійного синоду в Константинополі, а деякі з них входили до імператорського сенату.

Київська митрополія була однією з 60, а пізніше – 70 митрополій Константинопольського патріархату. Втім, вона була самоврядною церковною структурою, за якою було визнано право богослужіння церковнослов’янською мовою. Тож не дивно, що на давньоруських теренах побутував візантійський церковний вплив.

Проте, в політичному житті Русі греки-митрополити відігравали й помітну позитивну роль. Їхнє становище за виключенням окремих випадків було міцним та стабільним. Відтак грецькі ієрархи, які були обрані та висвячені без участі місцевої влади не тільки зберігали нейтралітет у більшості випадків, а й виступали посередниками та миротворцями між ворогуючими князями. На цій ниві відзначився ряд митрополитів, а саме Миколай (1096 – бл. 1101), Никифор І (1104–1115), Никифор ІІ (1183–1198), Михайло (1130–1143), Константин (1156–1158), Матвій (1210–1220). Архіпастири були також носіями найкращих традицій візантійської культури, зокрема митрополити Іоанн І (1017 – 30-ті роки ХІ ст.), Георгій (1065–1077), Іоанн ІІ (1078–1089), Никифор І та інші відомі сучасникам як високоосвічені люди – «книжники», богослови, автори церковних проповідей, канонічних заповідей, пастирських послань та численних полемічних і моралістичних творів.

Грецькі митрополити активно протегували візантійським іконописцям та зодчим, які будували та прикрашали давньоруські храми. Вони привозили з собою книги та культові речі, запроваджували церковні ритуали тощо. Відтак за греками – купцями, монахами та церковними ієрархами – на Русі з’явилися греки – ремісники, будівельники, архітектори, які брали участь у зведенні величних храмів, навчали майстерності місцевих будівничих.

Постійні зв’язки Візантії та Русі сприяли не тільки запозиченню ряду елементів і здобутків матеріальної та духовної культури Візантії, а й опануванню технології її відтворення та адаптації до нових соціо- та етнокультурних потреб. Візантійська література, яка спершу проникала на давньоруські землі або в грецьких оригіналах, або в болгарських та сербських перекладах, спричинилася до створення слов’янських алфавітів. Відтак грецька статутна письменність стала зразком та основою глаголиці та кирилиці. Незабаром на Русі з’явилися й власні переклади творів візантійських авторів – Василія Великого, Іоанна Дамаскіна, Григорія Богослова, Іоанна Златоустого, Василія Каппадокійського, Іоанна Лествичника та ін.

Візантійський вплив позначився й на матеріальній культурі Київської Русі. Перші кам’яні давньоруські культові споруди в тому числі Десятинна церква у Києві, відтворювали типові риси візантійських храмів, зокрема в Охриді (стара Болгарія, тепер територія Македонії). Грецькі майстри, які споруджували та розписували собор Св. Софії у Києві наслідували композиційні та художні прийоми візантійських культових споруд, зокрема Константинопольської Софії. За часів князя Ярослава Мудрого Св. Софія стала митрополичим храмом давньоруської держави. У Київській Софії архіпастир справляв літургії, садив на стіл князів, хіротонував єпископів тощо.

З’явилися нові сюжети в ужитковому мистецтві давньої Русі (християнський орнамент та композиції), які відображені на багатьох предметах культу й побуту. З Візантії було запозичено й ряд технологій вироблення ювелірних прикрас, зокрема чорніння та перегородчастої емалі, які потребували великої майстерності і точності відтворення малюнка. Не без впливу вінценосних родичів хрестителя Русі розпочалося й карбування перших давньоруських монет – злотників та срібників Володимира, які наслідували тогочасні візантійські золоті соліди та срібні міліарисії.

Політичні зв’язки давньої Русі та Візантії розвивалися і у ХІ–ХІІ ст. Про це свідчить ряд династичних союзів, зокрема шлюби великого київського князя Всеволода Ярославича (1078–1093) з дочкою (деякі дослідники вважають, що вона була його віддаленою родичкою) візантійського імператора Константина ІХ Мономаха (1042–1055) Марією-Анастасією у 1046 р. та Святополка Ізяславича (1093–1113) з дочкою імператора Олексія І Комніна Варварою-Іриною. На початку ХІІ ст. три давньоруські княжни стали дружинами представників правлячої візантійської династії: у 1104 р. дочка Володаря Ростиславича, приблизно у той же час дочка Володимира Мономаха – Марія, і у 1120 р. дочка Мстислава Володимировича. У 1193 р. онука київського князя Святослава (1181–1194) взяла шлюб з одним з представників візантійської династії Ангелів (1185–1204).

Контакти Русі та Візантії обірвалися у першій половині ХІІІ ст., коли 1204 р. хрестоносці захопили Константинополь, а на Русь у 1237 р. вдерлися полчища татаро-монголів.

Культурно-історичні взаємини південноруських земель із Візантією спостерігалися й пізніше – до її падіння у 1453 р. Давньоруські князівства підтримували торговельні відносини й церковні зв’язки з Константинополем, Афоном та іншими центрами православного Сходу, однак, вони вже ніколи не сягали колишньої інтенсивності та масштабів.

Князівство Феодоро

Десь у XIII – на початку XIV ст. у Криму постало нове державне утворення – християнське князівство Феодоро (Теодоро) з центром у Мангупі (Доросі). Вважають, що це державне утворення сформувалося на основі християнізованого й еллінізованого населення Кримської Готії (гірського Криму). Піднесенню Мангупа сприяв занепад традиційного візантійського центру – Херсона. Проте, тривалий час історія Мангупського князівства перебувала у сутінках. Але друга половина XIV ст. – це доба поступового піднесення Мангупу, яке вповні виявилося вже на початку наступного століття.

Господарство тамтешніх мешканців спиралося, передусім, на тваринництво та землеробство. Значного поширення набуло виноробство, садівництво та скотарство, насамперед вівчарство. Процвітали ремесла: ткацтво, гончарство, ковальство, ливарництво та ін.

За часів правління князя Олексія, сина Стефана, у першій ретині XV ст. значно розширив територію Феодоро, котра обіймала значну частину Південного Криму. Вважають, що в першій третині XV ст. межі Мангупського князівства сягнули Каламіти – на Заході, Партенітів (сучасне селище Фрунзеське) й Алушти разом з Алуштинською долиною – на Сході, р. Качі – на Півночі та території до гори Демерджі й фортеці Фуна, за винятком Чембало, – на Півдні. Князь також розпочав тривалу військову компанію проти Генуї та її колоній в Криму, намагаючись порушити генуезьку монополію на Чорному морі.

Феодорити проводили велике будівництво. Зокрема, відновлюється княжий палац, споруджуються донжон – сторожова башта та кілька монастирів. Під 1427 р. митрополит Феодоро та Готії Даміан повідомляє про відбудову храму Св. апостолів Петра й Павла. Більше того, фортифікаційні роботи перетворили Мангуп в одну з неприступних гірських фортець Криму.

Мангупські володарі прагнули нав’язати й широкі зовнішньополітичні стосунки. У 1426 р. князь Олексій видав свою дочку Марію за Давида Комніна, який пізніше став останнім імператором Трапезундської імперії (1458–1461 рр.). Син Олексія – Іоанн побрався з Марією Асані, котра походила з відомих родів Палеологів та Цимблаконів. Дочка мангупського князя Ісайко Марія побралася з молдавським господарем Стефаном ІІІ Великим (1457–1504 рр.). Інша дочка мангупського князя мала взяти шлюб із сином великого московського князя Івана ІІІ (1462–1505 рр.). Але цей союз не був укладений через вторгнення турків.

У першій половині 1475 р. у боротьбі між двома партіями мангупського дому переміг син Олубея – Олександр, який перед смертю князя Ісайко висадився з трьома сотнями волохів у бухті Ласпі та на третій день після цього прибув до Мангупу.

1475 р. турки та татари, скориставшись внутрішньою дестабілізацією у князівстві через міжусобні суперечки представників правлячого дому, вдерлися у володіння феодоритів, а також генуезців. Доба Феодоро добігла свого кінця.

Після захоплення гірського Криму турки заснували на його території кадилик з центром у Мангупі (Мангуті). До його складу ввійшли Каламіта та частина колишніх генуезьких володінь, зокрема Чембало, яке стали називати Балаклавою.

Крім Мангупського кадилика, де у XVI– XVII ст. продовжували проживати компактні групи греків, у турецьких володіннях опинилося християнське населення Судакського кадилика, переважно з поселень колишнього генуезького консульства Солдая, низка населених пунктів поблизу Лусти (сучасна Алушта) та ін.

Обидві адміністративно-територіальні одиниці ввійшли до Кафінського санджака (пізніше Кафінського ейялету).

Греки та інші християни, які жили в Бахчисарайському, Карасубазарському та інших кадиликах, опинилися в межах володінь кримського хана.

У турецьку добу грецьке населення Криму зберегло автономне управління. На чолі грецьких общин стояв константинопольський патріарх, який мав не тільки вищу духовну владу, а й широкі повноваження у сфері адміністрації, суду, освіти та благодійності. Частину цих функцій вселенський патріарх делегував провінційним архієреям, які обіймали духовну та адміністративну владу в місцевих єпархіях. Митрополит затверджував заповіти греків, чинив правосуддя, ухвалював судові вироки, давав дозволи на відкриття грецьких шкіл, схвалював навчальні програми, кандидатури вчителів та попечителів шкіл, опікувався благодійницькою діяльністю тощо.

Грецька митрополія, церкви та монастирі мали право власності, зокрема члени грецької громади могли складати заповіти на їхню користь. Міські та сільські громади греків обирали своїх представників – димогеронтів або проетосів.

Їхня рада (як правило, 12 осіб) виконувала функції місцевої адміністрації: розподіляла та збирала податки, накладені на всю громаду, укладала угоди з учителями і купцями, опікувалася сиротами та благодійними установами, стежила за санітарним станом місцевості, управляла громадським майном тощо. Заразом димогеронти виступали посередниками між центральною владою та місцевим населенням.

Зносини грецького самоуправління та суду з громадами велися виключно грецькою мовою, що повною мірою ширилося на діловодство – послання та грамоти, судові акти й рішення, господарські записи і т.п. До того ж, викладання у школах велося грецькою мовою, а її вивчення було одним з найголовніших предметів навчання.

У сільських поселеннях греки займалися землеробством, тваринництвом та садівництвом. Деякі обробляли власну землю та належали до селянської громади. Натомість інші працювали у господарстві великих землевласників.

У другій половині XV–XVII ст. поступово руйнується й церковна організація кримських християн. Після ліквідації Херсонської єпархії у XV ст., припинили існування Боспорська та Сугдейсько-Фулльська єпархії (існувала з 1156 р.). Бл. 1578 р. останню поділили між Кафською (з 1616 р. – Кафсько-Фулльська) та Готською єпархіями. Бл. 1666 р. Кафсько-Фулльську митрополію приєднали до Амасії (місто в північно-східній частині Малої Азії). 1678 р. константинопольський патріарх Діонісій IV об’єднав Кафсько-Фулльську єпархію з Готською та назвав її Готсько-Кафською (Готфійсько-Кефайською). Вона проіснувала майже до кінця XVIII ст.

Це негативно позначилося на вцілілих осередках грецької культури, зокрема істотно звузило сферу вжитку грецької мови, яка збереглася тільки в межах християнських громад.

Втім, давалося взнаки згасання контактів таврійських греків із материковою Грецією та осередками еллінізму у Малій Азії, примітивізація їхньої матеріальної та духовної культури, порівняно з візантійською добою тощо.

Грецькі громади на Правобережній України

Найважливішу роль в економічному і культурному розвитку українських земель у складі Речі Посполитої належала Львову. Він слугував східною торгівельною брамою як Речі Посполітої, так і всієї західної Європи. Ще за часів галицько-волинських князів тут існували міцні колонії вірменських, італійських і єврейських купців, які практично контролювали всю європейську торгівлю східними товарами. Греки почали з’являтися тут значно пізніше. Але вже у перший половині XV ст. їх кількість значно зросла і продовжувала збільшуватися до початку XVIII ст.

Греки купці, що активно укріплювалися на львівському ринку, походили переважно з островів Егейського моря, Криту, Константинополя. Було чимало мешканців Придунайських князівств. Переважна більшість з них приїздила до Львова на ярмарки раз у декілька років, але були і такі, що оселялися тут назавжди. Остання група грала значну роль у міському житті, родичалися з представниками львівського патриціату, нерідко отримували нобілітацію та чималі привілеї. Серед впливових львівських родів грецького походження – Корнякти, Мадзапети. Мазаракі, Афендики, Попари, Лангіши та ін.

Львівський магістрат, в основному, прихильно ставився до грецької громади, позаяк вона посідала впливові позиції в господарському та торгівельному житті. До того ж, греки здобули неабияку популярність серед місцевих вірян на тлі складних, часом руйнівних і драматичних процесів у православній церкві на теренах Польської Корони.

На той час там панував справжній безлад. Церковні ієрархи відкрито боролося між собою за прибуткові місця, швидко втрачали авторитет в очах пастви, впадали в розпусту та гонитву за мирськими насолодами й розвагами. Наразі ширилися римо-католицькі впливи.

У цю складну та суперечливу добу оборонцями православ’я стали братства, які виникали при парафіяльних церквах та спиралися на підтримку грецько-православного Сходу.

У 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким V (бл. 1581–1592 рр.) видав грамоту про затвердження статуту Успенського братства у Львові, якому надавалося право ставропігії, себто безпосереднього підпорядкування патріархові. 1593 р. константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос (1572–1584, 1587–1595 рр.) під час поїздки до Львова потвердив права Успенського братства. У 1589 р. греки стали фундаторами другого на Галичині церковного братства у Рогатині при церкві Різдва Богородиці.

Братська організація виявилася привабливою для багатьох православних вірян. Відтак братський рух швидко поширився на українських землях.

Отож, православні братства постали у Львові, Галичі, Рогатині, Стриї, Комарні, Холмі, Луцьку, Києві та інших містах. Спираючись на підтримку церковних кіл православного Сходу, вони ревно обороняли православ’я, сприяли поширенню культури, освіти й науки.

Греки відігравали важливу, часом навіть виключну роль у братському русі як в організаційно-фінансовому, так і в культурно-духовному сенсі. Приміром, чимало греків, які мешкали та торгували у Львові, вписалися до Успенського братства. За свідченням реєстрів 1633, 1647 та 1656 рр. вони складали четверту частину всіх братчиків. Греки-купці зробили вагомий внесок у фінансове забезпечення новонароджених братств. Наприклад, наприкінці XVII ст. з-поміж 15 осіб, які склали великі пожертви на потреби Успенського братства, було 7 греків. Урешті, братства перетворилися не тільки на осередки захисту православ’я, а й стали вогнищами грецької культури на українських обширах. Невипадково чільне місце у братському русі посідали грецькі вчені та церковні ієрархи.

Зокрема, відомий церковний діяч Арсеній Грек, колишній єпископ Елассона і Димоніки (Македонія). У 1586–1588 рр. він як екзарх (представник) константинопольського патріарха Єремії ІІ Траноса перебував у Львові. Згодом Арсеній Елассонський викладав грецьку граматику у Львівській братській школі, був одним з авторів Статуту школи. 1591 р. разом з учнями він уклав знамениту греко-церковно-слов’янську граматику, відому під назвою «Адельфотес» (грецькою «Братство»). В «Адельфотесі» зображено герб Львова та вписано вірш, в якому звеличується княже місто. Ця граматика стала своєрідним навчальним посібником для всіх братських шкіл. Перу Арсенія Грека належить й історично-мемуарний твір «Труди і життя», в якому автор описує свою подорож до України та Росії.

Велику просвітницьку діяльність розгорнув на теренах Галичини галицький та львівський єпископ (1576–1607 рр.), грек за походженням Гедеон Балабан. У 1585 р. він сприяв викупу Львівським братством друкарні Івана Федорова та відкриттю братської школи. У 1595 р. він спільно з Федором Балабаном заснував друкарні у своєму маєтку в с. Стрятин та с. Крилос на Галичині, де видавав церковні та учбові книги, зокрема Служебник (1604), Требник (1606) та ін. Відтак ці осередки ввійшли до історії української культури як «балабанівські друкарні».

Значні внески на будівництво храмів та благодійницькі акції зробили львівські купці Маноліс Марипета та Костянтин Корнякт. Іменем останнього міський сенат навіть назвав велику дзвіницю відбудованої Успенської церкви, відомої як «вежа Корнякта» у Львові.

Грецького походження був і львівський купець Олексій Балабан (Балабанос), який 1671 р. власним коштом відновив каплицю Трьох Святителів, побудовану вищезгаданим К. Корняктом поблизу Успенської церкви.

Крім того, львівські греки виконували посередницькі функції між братством та патріархами греко-православної вселенської церкви, а часом вирушали з дипломатичними місіями на грецький Схід.

Властиво те, що історична пам’ять про грецьку громаду Львова і до сьогодні побутує серед городян, зокрема про грецьких діячів нагадує міська топоніміка – вулиці Грецька та Корнякта.

Наприкінці XVI – початку XVII ст. на важливий центр культурного й інтелектуального життя на українських обширах перетворюється Острог. 1576 р. тут було засновано Академію – першу українську вищу школу. Розвій Острозької академії спирався на потужну підтримку греко-православного Сходу. Відтак в Академії викладали грецькі єпископи Феофаній, Тимофій та Євстафій, а її ректором протягом був славнозвісний Кирило Лукаріс, майбутній олександрійський та константинопольський патріарх. В Острозі також працювали грецькі вчені Емануїл Мосхопуло та Георгіос Памідіс. Водночас Острозьку академію відвідували такі відомі церковні ієрархи як Ієремія Пелагонський, Неофіт Софійський, Діонісій Тарновський та ін. Грецькі діячі, вочевидь, доклали чимало зусиль і до появи знаменитої Острозької Біблії. Та греки були не тільки церковними дорадниками засновника Острозької академії, а й провідниками грецького культурного впливу на українських землях. Тим паче, що українськими справами цікавилося чимало відомих ієрархів православного Сходу, зокрема олександрійський патріарх Мелетій Пігас (1590–1601 рр.), єрусалимські патріархи Феофан ІІІ (1608–1644 рр.) та Досіфей (1669–1707 рр.) та ін.

Протягом XVI – першої половини XVII ст. грецькі громади сформувалися і в інших українських містах та поселеннях Правобережної України. Приміром, чимало греків мешкало в Кам’янці-Подільському. Вони навіть намагалися конкурувати з львівськими купцями у посередницькій торгівлі східними товарами. Та складна військово-політична ситуація на прикордонні кількох держав перешкодила формуванню місцевої грецької громади.

Греки на теренах України-Гетьманщини

На початку XVII ст. грецькі торговці та церковні діячі звертають дедалі більшу увагу й на землі Лівобережної України. Воєнні події на українських обширах у середині XVII ст. практично паралізувала єврейську торгівлю, що часто-густо посідала провідні позиції. Натомість з’явилися нові можливості для іноземних купців, передусім, для православних єдиновірців-греків. Вони досить швидко скористалися слушною нагодою та опанували українські терени, зокрема стали головними постачальниками східних або, як називали їх місцеві мешканці, «турецьких» товарів. Тим паче, що адміністрація Гетьманщини досить прихильно ставилася до грецьких купців.

Зокрема, гетьман Богдан Хмельницький універсалом від 2 травня 1657 р. надав грецьким купцям право вільної торгівлі та власного суду. Іншим універсалом, від 16 червня того ж року, право безмитної торгівлі було отримали купці-греки Павло та Степан Юрієвичі. Вони мали зробити тільки один-єдиний внесок до скарбниці козацького війська.

Та купецькою практикою, тобто торгівлею, не вичерпувалися різноманітні ролі грецьких вихідців у революційні часи Хмельниччини.Властиво те, що завдяки підтримці місцевих єдиновірців і торгівців греки були добре обізнані з політичною ситуацією в багатьох країнах тогочасної Європи. Вони мали власні політичні, конфесійні й торговельні інтереси, що часто-густо перетворювало їх на майже ідеальних посередників або виконавців складних дипломатичних місій. Приміром, до таких посередників варто віднести Данила Грека чи Данила Афінянина (Данила Олівеберга де Грекані), що брав участь в українсько-шведських перемовинах 1655–1657 рр., зокрема виконував доручення Б. Хмельницького. 1659 р., за послуги, надані гетьмана І. Виговському (1657–1659 рр.) в переговорах з Річчю Посполитою, Данило навіть отримав польське шляхетство.

Приклад Богдана Хмельницького наслідували й інші гетьмани. Зокрема, послом гетьмана Петра Дорошенка (1665–1676 рр.) в Константинополі у 1675–1677 рр. був грек Астаматій.

Та звичними церковними, освітніми, купецькими, дипломатичними, посередницькими справами не обмежується участь греків у становленні України-Гетьманщини.

Грецькі вихідці брали безпосередню участь у військових діях. За даними реєстру 1649 р. греки були у Війську Запорозькому Богдана Хмельницького. Більше того, представники низки грецьких аристократичних родин (Афендики, Капністи, Константиновичі, Куріси, Мазаракі, Моцокі та ін.), які емігрували на українські землі в XVII – перший половині XVIII ст., швидко увійшли до найвпливовіших та найзаможніших верст козацької старшини.

Проте, саме успішна торгівельна практика стала тим могутнім підмурком, на якому постали грецькі громади, що ревниво обстоювали набуті привілеї. Українські гетьмани зазвичай потверджували і навіть розширювали привілеї грекам (право безмитної торгівлі та власного суду), надані Б. Хмельницьким.

Один з універсалів І. Самойловича від 28 листопада 1675 р. стосувався тільки ніжинських греків. Саме з нього розпочинається офіційна історія грецької громади в Ніжині. Згаданий універсал гарантував автономність місцевого суду і водночас передбачалася можливість апеляції до Генерального військового суду на випадок тих чи інших ускладнень. Така ухвала фактично вводила державний контроль над автономним грецьким судочинством.

Неодмінною прикметою грецьких переселенців, де б вони не осідали, була виключна увага до церковних справ. Властиво те, що церковна організація становила основу, ба навіть підмурок їхнього повсякденного життя. Так сталося і в Ніжині. Вважають, що грецька ніжинська громада зорганізувалася у формі церковної парафії, котра виокремилася бл. 1680 р. Ініціатором її створення був грецький священик з Македонії Христофор (Христодул) Дмитрієв, який прибув до міста 1677 р. Ніжинська община була затверджена грамотою чернігівського і новгород-сіверського архієпископа Лазаря Барановича (1657–1693 рр.). У 1680 р. потугами громади було зведено Михайлівську дерев’яну церкву. Та вона не була добудована. Тому 1686 та 1691 рр. Христофор двічі їздив до Москви за грошовими субсидіями і таки домігся свого.Отож, на щедрі пожертви московського уряду 1696 р. в Ніжині збудували дві великі кам’яні церкви – архистратигів Михаїла і Гавриїла та Всіх Святих.

Одночасно ніжинські греки домагалися нового потвердження своїх привілеїв та пільг від нового гетьмана. Відтак універсалом гетьмана Івана Мазепи (1687–1709 рр.) від 11 вересня 1687 р. привілеї, надані попередніми гетьманами чужоземним купцям, переважно грекам, закріплювалися за ніжинською громадою. Та право внутрішнього суду, як і за часів І. Самойловича, дещо обмежувалося.

Власне, громадське життя ніжинських греків розгорталося в двох площинах – церковнопарафіяльній та торговельній. Саме тому 1696 р. обидва напрями сполучилися та заснували в Ніжині грецьке братство, статут якого Христофор написав 1697 р. Нове братство санкціонував київський митрополит Варлаам Ясинський (1690–1707 рр.) грамотою від 3 липня 1696 р., а 19 жовтня того ж року – універсал гетьмана І. Мазепи. Місцевим грекам надавалася ціла низка прав. Вони могли обирати свого пресвітера, без втручання ніжинського ігумена. Відтак перший підлягав тільки київському митрополиту. Крім того, громада отримала дозвіл заснувати школу і шпиталь, а також стверджувалася непорушність автономної грецької юрисдикції. Відтоді адміністративно-судові функції перейшли до виборного органу братства – «ради 12-х».

За статутом до складу братства входили всі охочі греки, крім осіб духовного сану. Проте право голос на загальних зборах мали лише чоловіки віком від 20 років, які щорічно сплачували внески на потреби громади.

Проте привілейоване становище греків у Ніжині спричинилося до конфліктів з місцевою владою 1696 р. Розпочалася тривала боротьба греків з ніжинським магістратом та полковою старшиною. Водночас виникали проблеми і з комендантом російської залоги, розміщеної в Ніжині. Відтак греки неодноразово зверталися до українських гетьманів та російських царів. 1701 р. гетьман І. Мазепи звільнив ніжинських братчиків від кількох повинностей, зокрема надання постою та підвід. Таким чином, греки в Ніжині здобули практично повну незалежність від місцевої влади. У 1709 р. греки відстояли своїх права, які потвердив універсалом від 11 жовтня того ж року новоспечений гетьман Іван Скоропадський (1709–1722 рр.).

Грецька громада справляла неабиякий вплив на життя Ніжина. Про це промовисто свідчить обрання греків ніжинськими війтами, тобто старостами. У 1714–1718 рр. війтом був Стерій Тернавіот, а протягом 1727–1750 рр. – його син Петро.

Ніжинські греки спромоглися відстояти свої привілеї та пільги і за гетьманування Данила Апостола (1727–1734 рр.) та Кирила Розумовського (1750–1764 рр. ). Вони були потверджені указом імператриці Анни Іоаннівни (1730–1740 рр.) від 8 серпня 1734 р. про управління малоросійськими справами, в якому 13-й параграф стосувався виключно греків і гарантував їм внутрішній суд та управління за «старим звичаєм». За доби російської імператриці Єлизавети (1741–1761 рр.) ніжинська громада дістала потвердження своїх прав у вигляді жалуваної грамоти від 3 листопада 1742 р.

Та невпинний плин часу зумовлював перетворення й самої грецької громади. У 30-х роках XVIII ст. ніжинські греки почали купувати у великоросійських поміщиків кріпаків для своїх домів та хуторів, хоч їхня кількість була невеликою. Заразом церковне братство, що складалося переважно з купців, поступово перетворюється на купецьку громаду, в якій домінували комерційні інтереси, а парафіяльні зацікавлення ставали другорядними. Йшов процес розмивання Ніжинського грецького братства, який набрав критичних масштабів на межі XVIII–XIX ст.

Крім Ніжина, греки мешкали наприкінці XVII – у перший половині XVIII ст. і в інших місцях та поселеннях: Глухові, Ромнах, Прилуках, Лубнах, Кролевці, Києві.

Наприклад, грецька громада Києва почала складатися в середині XVII ст., але на початку XVIII ст. була достатньо впливовою, хоч і не набула ніжинських масштабів. Загалом київські греки були досить розмаїтими як за соціальним становищем, так і географією переселення. Дехто переселився до Києва з Ніжина на початку XVIII ст. Та були вихідці з Малої Азії та Балкан. Переважна кількість київських греків звісно опікувалася торгівельними справами. Проте деякі з них були ювелірами, лікарями, чиновниками тощо.

Вважають, що 1726 р. у Києві, переважно на Подолі, мешкало понад 20 купецьких родин греків. Деякі представники київської грецької громади обиралися на почесні посади у київському магістраті. Київським війтом був Г. Рибальський, райцею – М. Радзицький на прізвисько Грек. Греки служили також у Київській губернській канцелярії, виконуючи перекладацькі та дипломатичні функції. Серед них – Олександр, Михайло та Харитін Юр’єви, Павло Іотій та ін.

Київські греки турбувалися про зміцнення православ’я. У 1670 р. Михайло Грек за власний кошт спорудив муровану Воскресенську церкву, а у 1686 р. купець Микола Торновіот побудував на місці знищеної пожежею 1651 р. вірменської церкви дерев’яний «домовий» храм Покрови, що у XVIII ст. його нащадками був переданий місту і став одним з приходських подільських храмів. Бл. 1733 р. грецькі купці за згодою митрополита Рафаїла Заборовського просили передати їм стару будівлю церкви Петропавлівського монастиря для утворення грецької церкви та грецької школи при неї. Однак, через невизначеність колишніх володінь монастиря, питання не було вирішено. Митрополит Рафаїл Заборовський активно підтримував справу заснування та будівництва грецької церкви у Києві. 1737 р. грек Астаматіос Стаматі (Астаматій Ніколаєв, Антон Миколайович) начебто надавав Сінайському Преображенському монастирю три власних двори у найпрестижнішому місці Подолу для облаштування церкви. Насправді, ці ділянки землі були викуплені у Астаматія Ніколаєва ігуменом Євгенієм. Спочатку невелика каплиця, названа на честь св. Катерини, була влаштована у дерев’яному будинку Астаматія Ніколаєва, де й відбувалися відправи та зібрання парафіян. Указом Синоду від 16 вересня 1738 р. було дозволено будівництво церкви, що мала перебувати у відомстві київського митрополита. 1739 р. ігумен Євгеній розпочав будівництво церкви св. Катерини. У 1739 р., спочатку при каплиці, а згодом і при церкви розпочало свою діяльність грецьке братство та грецька школа. У 1742 р. будівництво церкви було закінчено, а 3 серпня 1742 р. її було освячено. З 1744 р. ігумен Євгеній почав клопотати про дозвіл на створення Катерининського грецького чоловічого монастиря, до якого увійшла б також Катерининська церква. 8 березня 1748 р. рішенням Синоду мрія ігумена Євгенія здійснилася – Катерининська церква перетворилася на грецький чоловічий монастир, залежний від Сінайської гори. З 1748 р. через нестачу грецьких ченців служіння в грецькому монастирі проводилося українськими священиками церковнослов’янською мовою і лише у святкові та недільні дні грецькою.

За часів Катерини ІІ, в період російського політичного еллінофільства, указом від 15 березня 1787 р. Катерининському монастирю були передані приміщення колишнього Петропавлівського монастиря, із збереженням у подвір’ї старої садиби з Катерининською церквою.

Врешті, за доби України-Гетьманщини греки тою чи іншою мірою ввійшли практично до всіх станів українського суспільства, хоч здебільшого займалася торговельною діяльністю. Частина греків стала складовою частиною української козацької старшини, інші органічно вписалися до купецького та священицького станів. Та, попри таке соціальне розмаїття, грецькі діячі залишили по собі неабияку духовну спадщину на ниві української культури, науки й освіти.

Греки в Російській імперії

Головною рисою політичного курсу російської імператриці Катерини II у справах іноземної колонізації став поступовий перехід від створення військових поселень до освоєння територій за рахунок як цивільних, так і колишніх військових переселенців. Колоністам гарантувалися численні пільги, а представникам аристократичних родин – швидке просування на російській військовій, дипломатичній та цивільній службі.

У середині 50-х років XVIII ст. невеличка грецька громада переселенців на чолі з колишнім венеційським підданим Євтимом Темелею виникла у фортеці Св. Єлизавети (пізніше Єлисаветград, сучасний Кропивницький). Громада мала власну церкву, купецьку управу й виборних старшин, які розглядали конфлікти між членами громади та виконували функцію місцевого суду. Проіснувала вона до 1779–1780 pp., коли греки перебралися до Маріуполя. За ревізією 1811 p., в Єлизаветграді мешкало тільки дві родини (Фундуклеї та Петрови), які залишилися від колишньої грецької колонії.

Прагнення Російської імперії попри все здобути вихід до Чорного моря супроводжувалися політикою протегування грекам-переселенцям. Адже повстання греків та інших поневолених народів Балкан були безпосередньою військовою допомогою Російській імперії в її боротьбі з Портою.

Греки та грецькі підрозділи на російській імперській службі

У зв’язку з початком російсько-турецької війни було оголошено в Греції маніфест імператриці Катерини ІІ від 18 листопада 1768 р., який обіцяв грекам, що вступатимуть на російську службу, велику грошову винагороду, а у разі переселення до Росії – значні привілеї та численні пільги.

До російського десанту приєдналося до 2500 греків, з яких було сформовано два «спартанські легіони». Прикладом греків скористалися й албанці. В результаті виникло так зване «Албанське військо», яке впродовж 1770–1774 рр. безперервно брало участь у російських морських та сухопутних експедиціях, зокрема, у відомій морській битві у Чесменській бухті.

Однак, по закінченні війни і виходу з Архіпелагу російських військ на греків чекала помста і переслідування з боку турків. Тому грекам-волонтерам пропонувалося: всі, хто служив у війську, при їхньому бажання будуть переведені та влаштовані на дарованих землях в Російській імперії за рахунок державної казни зі збереженням своїх чинів, військових звань та грошового утримання особам, які мають наміри продовжити військову службу. Разом з грецькими волонтерами Російська імперія зголошувалася прийняти їхні родини, а також усіх греків, які захочуть вдатися до еміграції зі своїми співвітчизниками.

Грецьких волонтерів та інших емігрантів розселили у важливих за стратегічним значенням фортецях Керч та Єнікале з околицями, в яких створювався вільний порт, а також у місті Таганрог. Передбачалося створення навколо фортець військового поселення, мешканці якого займалися б хліборобством, садівництвом, рибальством, торгівлею.

Поселенцям дозволялося заснувати суд з власних офіцерів для розгляду суперечливих і спірних питань, свій магістрат з грецьких купців (який було закладено тільки 1795 р. під назвою Боспорського), відкрити на казенному утриманні військове училище, шпиталь і аптеку. Міста, де оселилися греки, звільнялися від постоїв і утримання пошти в мирний час. Грецьке купецтво урівнювалося в привілеях з російськими купцями. Імперський уряд зобов’язувався також надати переселенцям житло, худобу і посівний матеріал.

На кінець травня 1775 р. перша партія переселенців була розміщена в Єнікальській фортеці, яка виявилася не підготовленою для життя. Тому чимало переселенців почали тікати звідти вже влітку 1776 р. і розселятися по всьому Криму. Стихійно, з вимушеної згоди властей виникло два нових поселення архіпелазьких греків у Кінбурні і Збур’ївці.

На 9 липня 1776 р. у Керч-Єнікале перебувало 1236 греків, з них військових – 1034. У Таганрозі нараховувалося 43 військових і 15 цивільних осіб.

Однак, через нестачу вільних земель поселити всіх бажаючих в районі Керчі було неможливо. 1776 р. новопризначений генерал-губернатор Новоросійської, Азовської і Астраханської губерній князь Г. Потьомкін закликав їх селитися на землях біля Таганрозького порту, обіцяючи поширити на них привілеї, надані керченським грекам. Невдовзі тут виникла грецька колонія. З’явилися численні будинки, церкви, пакгауз, біржа, горілчані, свічні і макаронні фабрики. На верфі будувалися перші морські торгівельні судна. Розвивалося садівництво та виноробство, значних обсягів набула торгівельна діяльність. Переселенці отримали худобу, що лишилася після ліквідації Січі.

3 серпня 1779 р. з Албанського війська було утворено Грецький піхотний полк зі штатом у 1762 осіб, що складався з 12-ти рот (екатонтархій), кожна з яких носила славнозвісні для греків історичні назви: Афінська, Спартанська, Фівська, Коринфська, Фессалійська, Македонська, Мікенська, Сикіонська, Ахейська, Іонійська, Епірська, Кефалонійська. Штаб-квартирою призначено форштадт м. Таганрога, де і відбувалося комплектування полку протягом кількох років з мешканців Керч-Єнікале та Таганрога. Для Грецького піхотного полку було збережено принцип нерегулярної служби через небажання багатьох греків служити у регулярних частинах.

Більшість греків перебралася до Таганрога і почала облаштовуватися. Чисельність же греків у Керчі і Єнікале значно скоротилася та на 1781 р. складала всього 107 військовослужбовців. У новосформованому полку на 1783 р. нараховувалося 1808 службовців, але їх чисельність постійно коливалася і в пізніші часи не перевищувала 850 осіб. А замість дванадцяти було сформовано тільки вісім рот.

Після приєднання в 1783 р. Криму до Росії призначений генерал-губернатором новоутвореної Таврійської губернії князь Г. Потьомкін для захисту берегової лінії півдня Криму переводить Грецький піхотний полк, чини якого були знайомі з гірською місцевістю і звиклі до морської та сухопутної служби, на постійне дислокування до порту Балаклава.

Грекам доручалося здійснювати прикордонну службу вздовж берега Чорного моря – від Севастополя до Феодосії на відстані трьохсот верст. Офіцерам полку було призначено платню, а нижнім чинам ще й провіант.

1786 р. служилі полку отримали землі та угіддя при селах Кадикой, Комари та Карані. 1787 р. греків та їх нащадків назавжди звільнили від державних податей з дарованої ним землі, залишаючи їм при цьому у воїнському званні і на службі. Того ж року полк став називатися Балаклавським.

Відбуваючи військову службу, греки одночасно займалися хліборобством і скотарством, садівництвом, виноробством, рибним промислом, ремеслами і дрібною торгівлею.

1797 р. за наказом імператора Павла І (1796–1801 рр.) полк було реорганізовано на Балаклавський грецький батальйон, що існував на принципах Донського козацтва та підлягав цивільному суду.

Службовці Грецького батальйону були розселені на берегах Чорного моря – починаючи від Георгіївського монастиря і Балаклави до Феодосії. За штатним розкладом у ньому нараховувалося три роти з 332 нижчими чинами, а загальне число вояків сягало – 346 осіб.

З початком нової війни з Туреччиною у 1806 р., частина Балаклавського батальйону служила на Чорноморському флоті.

Інше військове грецьке формування – Одеський грецький дивізіон – виникло у наслідок оселення у 1792–1795 рр. поблизу Хаджибея, а також уздовж річки Буг кількох сотень греків і албанців, що воювали під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. у Середземному морі у складі грецької флотилії Ламброса Каціоніса.

Проектом щодо утворення Грецького дивізіону і розміщення його в околицях Одеси передбачалося: 1) скласти з переселенців за зразком Балаклавського грецького піхотного полку дивізіон кількістю до 300 рядових, відвести 15 тисяч десятин придатної для обробки землі по берегах моря: кожному нижчому чину – до 25 десятин, а обер-офіцерам – по 125 десятин землі без податей; збудувати до 50 будинків в самій Одесі для тимчасового їх проживання за державний кошт; 2) відпустити одноразово 10 тисяч рублів без повернення до казни для зведення будинків, а також – 500 рублів для будівництва невеликої церкви; 3) надати позику для господарського облаштування у 20 тис. рублів на 10 років. На його утримання планувалося відпускати щорічно 14725 рублів. Разом з вояками, зарахованих поза штатом, у дивізіоні було 334 особи, з них 276 були греками.

20 травня 1797 р. імператор Павло І наказав ліквідувати Грецькій дивізіон, після чого греки розселилися по різних місцях, головним чином біля Тирасполю. Але 1803 р. за указами імператора Олександра І з чинів колишнього дивізіону було сформовано батальйон, а землі, що виділялися для греків, повернуто. Втім, справа формування йшла досить повільно: на 1804 р. замість 487 чинів у батальйоні було тільки 180 осіб. Офіцери і нижчі чини, які звикли до військового життя, не бажали осідати та займатися господарством. Землі залишалися необробленими. Греки здебільшого займалися дрібними промислами.

1808 р. все ж розмежували землю для батальйону: територію від Сухого Лиману до урочища Барабой у кількості 10397 десятин поділили на 117 ділянок, згодом тут виникло поселення, відоме як Олександрівка чи Арнаутівка.

З початком російсько-турецької війни 1806–1812 рр. батальйон був спрямовано до Дунайської флотилії. Підрозділ брав участь у штурмі Ізмаїла та облозі та взятті Браїлова.

Після російсько-турецької війни назріла необхідність реформування грецьких військових формувань: непомірно зросла кількість офіцерів при очевидному браку нижніх чинів, багато було військових похилого віку, утримання підрозділів було тяжким для російської казни.

Указом імператора Олександра І від 1810 р. обидва грецькі батальйони зберігалися, залишилися на обліку військового відомства, але службовці оберталися на військових поселян, що мали утримувати кордони вздовж берега моря та вирощувати виноградники і тутові дерева.

Однак Одеський батальйон продовжував деградувати. Більшість з службовців, хто отримав землю, так і не почали її обробляти, а здавали її за десятину чи за гроші українським селянам. Самі ж більш займалися торгівлею в Одесі, нерідко назавжди оселяючись у місті. Багато греків перевелося до Балаклавського батальйону. Нижчі чини батальйону перебували в жалюгідному становищі. Для того, щоб придбати себе однострої, вони повинні були відправлятися на заробітки. Таким чином, цей військовий підрозділ практично втратив свою боєздатність.

1819 р. Одеський батальйон було розформовано. 50 чинів було переведено до Балаклавського підрозділу. Містечко Олександрівка з військового перетворилося на цивільне. Частина греків-волонтерів, відправлених у відставку, добровільно пішли служити до Дунайського козацького війська.

Між тим Балаклавський батальйон продовжував своє існування. 1820 р. неслужбовим чинам Балаклавського батальйону було дозволено вести торгівлю морем і сухим шляхом на загальних підставах. У 1822 р. греки отримав у володіння 14152 десятин землі в Дніпровському повіті Таврійської губернії. Балаклава та села Кадикой, Карань, Камари, Алсуй та Аутка, де мешкали греки, перебували під управлінням батальйонного командира.

Під час російсько-турецької війни 1828 р. балаклавці, окрім розширеної лінії кордону вздовж берега Чорного моря, контролювали також і карантині межі біля порту та Севастополя.

1842 р. дві роти батальйону було відправлено в місто Новоросійськ, призначене відтоді постійним місцем їхньої дислокації. Балаклавські греки були поставлені на постійну військову службу. Однак, у вересні 1859 р. імператорським указом батальйон було ліквідовано, а всіх вояків звільнено.

Залишив по собі слід і «Легіон імператора Миколи І», сформований з грецьких волонтерів (близько 700 осіб). Він брав участь у Кримській війні 1853–1856 рр. і активно діяв під командуванням князя П. Мурузі. 1856 р., після закінчення бойових дій, легіон було розформовано. Колишні грецькі волонтери оселилися в Маріупольській окрузі, де на місці колишнього маєтку митрополита Ігнатія Митрополитське заснували село Новомиколаївку, яке місцеві мешканці називали здебільшого Волонтерівкою (зараз в межах міста Маріуполь).

Ніжинські греки

Наприкінці XVIII ст. грецький магістрат у Ніжині вже не був власне купецькою організацією. До його складу входили й греки інших професій – ремісники, місцеві службовці, лихварі, які жили на відсотки. На той час до громади приймалися особи відповідно до їхньої національної приналежності, тобто виключно греки, які повинні були мати нерухомість у Ніжині. За ревізією 1782 р. грецька громада складалася з 408 чоловіків та 357 жінок, в той час як всього у Ніжині мешкало 11 104 особи. Греки мали у власності або орендували 183 будинки. Така ж кількість будинків перебувала у власності місцевих дворян, що незаперечне засвідчує міцні позиції братства. З 1793 р. магістрат самостійно видавав паспорти. Відтак чимало ніжинських братчиків тривалий час мешкало та торгувало поза межами Ніжина, що зменшувало кількість греків, які постійно перебували в місті.

В останній чверті XVIII – на початку XIX ст. греки справляли настільки великий вплив на культурне та господарське життя Ніжина, що його навіть називали «грецьким містом». І хоч загальна кількість греків Ніжина на межі століть, мабуть, не перевищувала 6–7 % усього населення, братство відігравало визначну роль у житті міста.

3 січня 1817 р. в Ніжині почало функціонувати Олександрівське грецьке училище. Воно було назване на честь російського імператора Олександра І та проіснувало до 1919 р. Директор училища обирався на три роки з місцевих греків, а учбова частина цього навчального закладу підпорядковувалася директорові Ніжинської гімназії вищих наук (згодом – ліцею).

Значну роль в житті Ніжинського братства відігравала й благодійницька діяльність, зокрема братів Зосимадів, ніжинських греків – вихідців з епірського міста Яніни, які брали активну участь у створенні Грецького банку та фінансуванні національно-визвольного руху. З 1807 р. на відсотки від капіталу (6 тисяч рублів) братів Зосимадів, вкладеного до банку, утримувалися найбідніші ніжинські братчики.

Однак кількість грецьких мешканців Ніжина поступово зменшувалася. Якщо в 1823 р. на 51 учня Олександрівського училища припадало 36 греків, то в 1854 р. на 67 учнів – тільки 8.

У XIX ст. ніжинські греки поступово втрачали свої привілеї. Так, законом від 15 квітня 1826 р. було скасовано значну частину їхніх пільг та введено обов’язкові гільдійські повинності.

Тенденцію зменшення грецького населення фіксують і загальні статистичні дані. За офіційною статистикою 1846 р. до грецької громади була приписана 1791 особа (987 чоловіків, 804 жінки), з яких у Ніжині мешкали 104 чоловіки та 95 жінок. Інші постійно проживали в Таганрозі, Одесі, Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах.

13 квітня 1866 р. імператорський указ про скасування магістратів і ратуш призвів до ліквідації привілеїв та особливого становища ніжинських греків. У 1870 р. грецький магістрат було ліквідовано у зв’язку з введенням «Городового положения».

Парафіяльна община греків існувала ще певний час. Та спільне з місцевим населенням віросповідання, міжнаціональні шлюби значно прискорили асиміляційні процеси. На початку XX ст. більшість ніжинських греків повністю асимілювалася.

Приазовські греки

Ідею переселення християн з Криму дослідники пов'язують з різними особами: князем Г. Потьомкіним, графом П. Рум’янцева, князем О. Прозоровським та ін. Проте очевидно одне, що виникла вона не випадково.

Вже в 1771–1772 pp. митрополит Ігнатій звертався до Синоду та імператриці Катерини ІІ з проханнями прийняти кримських християн в російське підданство. На початку 1778 p. російські резиденти в Криму розпочали активну підготовку цієї акції. 18 квітня 1778 р. генерал-поручик князь О. Прозоровський та резидент при кримському хані О. Константинов (грек за національністю) влаштували таємну зустріч з митрополитом Готським і Кафським Ігнатієм Гозадиновим і головою кримських вірмен Маргосом.

23 квітня того ж року, на Великдень, у Бахчисарайському Успенському скиті митрополит Ігнатій закликав греків до переселення в прикордонні степи Півдня, які перебували у складі Російської імперії. 17 липня 1778 р графу П. Рум’янцеву та князю Г. Потьомкіну було надіслано «пункти» митрополита Ігнатія, відомі також як постанова «кримських християн» – перелік умов, при виконанні яких греки та вірмени погоджувалися на еміграцію до Росії: надання земель для переселенців між Дніпром, Самарою та Ореллю, звільнення від рекрутських повинностей, кріпосної залежності на вічні часи та від податків на десять років, встановлення фіксованого подушного або поземельного податку після десятирічного терміну, гарантії збереження національної окремішності поселень, надання переселенцям права вибору місцевого суду та адміністрації для збору податків. Невдовзі більшість пунктів була схвалена імператрицею та російськими урядовцями в підготовленому проекті жалуваної грамоти (серпень 1778 р.).

28 липня 1778 р. з Бахчисарая виїхала перша група переселенців у складі 70 греків та дев'яти грузинів. У серпні-вересні 1778 р. Крим полишили понад 31 тисяча чоловік, зокрема понад 18 тисяч греків (понад 7 тисяч грекомовних та більше 11 тисяч татаромовних). На переїзд та переселення вони отримали державну допомогу. Однак через нестачу гужового транспорту та прорахунки в організації переселення, зокрема у визначенні місць зимівлі, ця акція перетворилася на справжнє випробування для кримських емігрантів. За підрахунками дослідників, греки втратили під час переселення близько 3,5–4 тисяч осіб.

Пропозиції О. Суворова про надання зимових квартир у населених пунктах по р. Орель (Новоселиці, Кам'янці, Чаплинці), які відображали бажання самих переселенців, були рішуче відкинуті азовським губернатором В. Чертковим. Російський уряд розмістив греків на зимівлю на інших землях Приазов’я. Але проти переселення греків на територію Маріенпольського повіту виступив митрополит Ігнатій, який побоювався асиміляції своєї пастви. Він виїхав до Санкт-Петербургу, звідкіля привіз карту земель, які відводилися грекам у Приазов’ї.

21 травня 1779 р. Катерина II надала грекам Жалувану грамоту, якою визначалися їхні права та пільги, що в переважній більшості потверджували «пункти» митрополита Ігнатія. На кожну ревізьку (чоловічу) душу надавали 30 десятин (32,8 га) землі та звільняли від рекрутської служби. Незаможним переселенцям російський уряд зобов’язувався надати житло, посівний матеріал та худобу. Грецькими селами мав управляти виборний орган, який наділявся адміністративними, судовими та поліційними функціями. Греки дістали й духовну автономію у межах переведеної з Криму Готфійсько-Кефейської єпархії, яка підпорядковувалася безпосередньо Священному Синоду Російської православної церкви.

Реальні місця розселення греків були вказані ордером князя Г. Потьомкіна генерал-поручику В. Черткову від 29 вересня 1779 р.: «...От Азовского моря до устья реки Берды, где крепость Петровская, для которой оставляется округа в 12 тысяч десятин, по левому берегу Берды до устья речки Каратыша, по левому берегу Каратыша до его верховьев, откуда граница идет по прямой линии на «вершину» балки Кобыльной и по правому ее берегу до устья, впадающего в речку Мокрые Ялы, по правому берегу Мокрых Ялов до устья, впадающего в реку Волчью, оттуда по берегу Волчьей до устья балки Осиновой и по левому берегу последней до верховьев, от верховьев Осиновой [балки] по прямой линии на верховья речки Березнеговатой и по правому берегу Березнеговатой до ее устья, впадающего в реку Калмиус, далее по правому берегу Калмиуса до впадения его в Азовское море, откуда по берегу Азовского моря до округа вышеупомянутой крепости Петровской».

Однак греки продовжували опиратися переселенню до Маріупольського повіту, вимагаючи надання земель згідно з «Постановою кримських християн». Проте агітація православного духовенства та демонстрація військової сили (у Приазов’я було перекинуто три гусарських та два пікінерських ескадрони) врешті-решт стали переконливими аргументами російського уряду.

Навесні та влітку 1780 р. греки залишили місця зимівля й помандрували на схід, а пізніше на південь. Там вони, на місті колишнього козацького поселення при гирлі Кальміусу, заснували місто Маріанполь (Маріямполь, Маріенполь, Маріуполь), перша частина назви якого пов'язана, очевидно, з біблійним жіночим ім’ям Марія.

Різняться думки науковців щодо цілей «переселенської кампанії», здійсненої російським урядом. Традиційно вважається, що «виведення християн» мало спричинити руйнацію економіки Кримського ханства і водночас давало змогу імперській владі заселити спустілі після ліквідації Січі землі. Певна річ, переселенська акція мала й міжнародний аспект, зокрема засвідчувала вірність імперії ідеологічній доктрині «третього Риму».

Однак в історичній перспективі майбутніх подій, а саме приєднання Криму до Росії в 1783 р., переселення втрачало будь-який сенс й спричинилося до тривалого занепаду господарства півострова. До того ж фінансові видатки на реалізацію цього колонізаційного проекту сягнули майже 1 млн. рублів, а виготовлення тільки однієї жалуваної грамоти обійшлося в 1,6 тисяч рублів.

У прикальміуському краї румеї (греки-елліни) та уруми (греки-татари) розселилися окремо в Маріуполі та у 21 поселенні.

Румеї заснували десять населених пунктів: Велика Янисоль (нині Велика Новоселівка у складі Великоновоселівського району) Каракуба (нині Роздольне Старобешівського району), Константинополь (нині у складі Великоновоселівського району) Мала Янисоль (нині Куйбишеве Володарського району), Сартану (нині в межах м. Маріуполя), Стилу (нині в складі Старобешівського району), Урзуф (нині Приморське Першотравневого району), Чердакли (нині Кременівка Володарського району), Чермалик (нині Заможне Тельманівського району) та Ялта (нині у складі Першотравневого району).

Уруми заснували дев’ять поселень: Бешеве (нині Старобешеве Старобешівського району), Богатир (нині в складі Великоновоселівського району), Камара (нині Комар в складі Великоновоселівського району), Карань (нині Гранітне у складі Тельманівського району), Керменчик (нині Старомлинівка у складі Великоновоселівського району), Старий Крим (нині в межах м. Маріуполя), Ласпі (нині Староласпа Тельманівського району), Мангуш (нині Першотравневе Першотравневого району) та Улакли (нині в складі Великоновоселівського району).

Грузини, які переселилися з Криму разом із греками, поселилися окремо і заснували село Георгіївку, яку згодом перейменували на Ігнатівку (на честь митрополита Ігнатія). Згодом до них підселили волохів та молдован, які мешкали в Криму як полонені й не мали окремих сіл. 21-м поселенням, разом з грузинською слободою Ігнатівкою, стало село Чембрек, засноване між селами Константинополь та Улакли в 1779 p. Воно проіснувало до кінця 1781 p., коли його мешканці злилися з населенням Малої Янисолі.

За даними Четвертої всеросійської ревізії 1782 р. у Маріуполі мешкало 2992 жителі, у тому числі 1569 чоловік (144 купці, 213 міщан, 1149 ремісників, 63 священики). Всього у Маріуполі та 20 селах мешкало 14525 осіб.

Більшості сіл (13 з 20), незалежно від кількості ревізьких душ, було відведено по 12 тисяч десятин землі.

У 1817 р. Комісія з межування переміряли землі, які одержали греки. Замість обіцяних 1250 тисяч десятин виявилося тільки 750 тисяч. Урядові чиновники відкинули домагання маріупольських греків і залишили їм по 30 десятин на ревізьку душу. Залишки відмежували в оброчні землі, з яких державі сплачувався продуктовий чинш.

З огляду на складне становище прибулих переселенців виникло ряд бунтів. Заворушення набули найбільшого розмаху 1804 р. в селах Сартана, Карань, Чердакли та ін. Частина греків переїздила на нові місця, деякі родини реемігрували до Криму.

1807 p. Маріуполь та 23 грецьких села утворили Маріупольську округу, в якій почав діяти грецький суд. Первинно він являв собою грецьку управу в складі п’яти осіб, яких обирали уповноважені міста та грецьких сіл терміном на три роки. Його компетенція поширювалася тільки на греків і фактично обіймала адміністративні, поліційні та власне судові функції.

Маріпольська округа була підпорядкована Таганрозькому градоначальству, а з 1859 р. – Катеринославській губернській управі. В адміністративно-територіальному відношенні Маріупольська округа належала до Олександрівського повіту.

Переселенці деякий час зберігали попередню церковну організацію. За митрополитом Ігнатієм був залишений титул єпископа Готсько-Кафського (Готфійсько-Кефейського). У церковно-адміністративному відношенні маріупольські переселенці підпорядковувалися Слов’яно-Херсонському єпископству та Священному Синоду. Після смерті митрополита Ігнатія в 1787 р. було створено Феодосійсько-Маріупольський вікаріат, який проіснував до 1799 p. Пізніше грецькі церкви Маріупольського повіту ввійшли до складу Катеринославської єпархії.

Статистичні матеріали п’ятої (1795 р.) та шостої (1811 р.) ревізій на Маріупольщині вказують на стрімке зменшення числа осіб купецького стану серед місцевого населення. Зокрема, зі 125 грецьких купців (1795 р.) в 1811 р. залишилося тільки двоє. Протягом 16 років збанкрутили 75, померли 39, перейшли на державну службу 11. До того ж, на відміну від одеської чи ніжинської громад, головним видом господарської діяльності приазовських греків було сільське господарство, зокрема тваринництво. Кустарна промисловість Маріуполя займалася переважно переробкою сільськогосподарської сировини, зокрема шкіри. Процвітало рибальство.

За відомостями сьомої ревізії (1816 р.), у Приазов’ї було 23 грецьких села, в яких мешкало 22470 чоловік. Населення Маріуполя становило 3333 особи.

Греки відігравали активну роль, як у господарському, так і громадському житті Маріуполя. У другій половині ХІХ ст. більшість трактирів і крамниць були відкриті маріупольськими греками. Серед них провідні позиції посідали маріупольські грецькі родини Айналових, Попових, Хараджаєвих та ін. Посаду маріупольського міського голови займали К. Попов, А. Хараджаєв, гласними та членами управи міста були К. Калері, Л. Лапа, К. Попов, Г. Псалті, І. Чентуков, Д. Хараджаєв та ін.

15 вересня 1820 р. в Маріуполі було відкрите міське парафіяльне училище. Спершу там працював тільки один клас з викладанням грецькою мовою. У 1821 р. зорганізували російське відділення, а в 1823 та 1829 роках ще два класи – грецький та російський. У 1834 р. обидва відділення були об’єднані й налічували 109 учнів. Освітні потреби грецької спільноти Маріупольщини в другій половині XIX ст. вдовольнялися здебільшого за рахунок земських шкіл. Зокрема, у 1893 р. майже половину всіх дітей, які навчалися в цих школах, становили греки. Існували й невеликі приватні домашні школи. Так, у будинку бердянського купця А. Палеолога, що мешкав у Маріуполі, навчалося близько 10 дітей, переважно купецького стану. Приватні виклади впродовж 1851–1852 pp. проводив грецький педагог М. Маріо.

У 1901–1902 pp. в земських школах для греків було введено чотирирічний курс, що пояснювалося труднощами навчання дітей, які не вміли говорити російською мовою. Це красномовно свідчить про закритий характер грецьких сільських громад Маріупольщини.

У 1912 p. афінським греком М. Карандрей було засновано у Маріуполі грецьку школу, яка проіснувала протягом кількох років. У 1914 р. в грецьких селах Маріупольського повіту діяло 64 земські школи, в яких навчалося чимало дітей-греків.

Наприкінці 50-х років XIX ст. російський уряд розпочав систематичний наступ і на історичні привілеї та пільги маріупольських греків. У 1859 р. в Маріуполі дозволили оселятися особам негрецької національності, а в 1873 р. ліквідували грецьку округу, яку об’єднали з земством новоутвореного Маріупольського повіту. Зазначені заходи сприяли русифікації греків та поступовому зменшенню їхньої питомої ваги в загальній кількості населення. Якщо до 1821 р. Маріупольська округа складалася майже виключно з греків, то в 1884 р. з 161 044 мешканців Маріупольського повіту їх було тільки 34%.

15 березня 1874 р. уряд скасував ще один грецький привілей – звільнення від військової служби. Відтоді греки мали відбувати військову повинність, як і інші народи Російської імперії.

На відміну від ніжинської громади, на Маріупольщині греки продовжували проживати компактно в більшості населених пунктів, незважаючи на зростання іноетнічного елементу. Це дозволило їм уникнути повної асиміляції та зберегти національну самобутність до XX ст.

Рідна мова залишалася в грецьких селах мовою повсякденного спілкування до кінця 20-х років XX ст. Навіть сільські сходи проводилися старостами грецьких сіл виключно рідною мовою до 1917 р. Майже півтора століття, проведені приазовськими греками під скіпетром Російської імперії, не сприяли зближенню мовних діалектів урумів та румеїв. Натомість закритий характер сільських общин, що певною мірою захищав мешканців грецьких поселень від русифікації, призвів до поглиблення мовних особливостей місцевих діалектів.

Таким чином, етнічна особливість маріупольських громад полягає в тому, що їхні члени належали до двох субетнічних груп причорноморських греків, національний та культурний розвиток яких проходив у віддаленні від світових центрів еллінізму, в умовах панування інонаціональної культури Російської імперії.

Одеські греки

За грецькими волонтерами в українське Причорномор’я переселялися греки – купці, селяни, ремісники, представники аристократичних родин та колишні фанаріоти, які спричинилися до активізації як господарського, так і культурного, а частково й політичного життя регіону.

Одним з центрів грецької еміграції стала Одеса. Серед її населення греки складали значну частку (близько 10–15 %) починаючи від часу заснування міста. У квітні 1797 р. греки становили понад 15 % населення Одеси. Частина грецьких емігрантів увійшла до складу іноземного купецтва міста, інші займалися рибальством, працювали лоцманами, матросами, портовими робітниками. Грецькі торговельні контори, здебільшого родинні фірми (Заріфі, Маразлі, Раллі, Родоканакі, Севастопуло, Петрококіно, Скараманга), з’явилися в Одесі на початку XIX ст.

У 1800 р. в місті було четверо грецьких купців першої гільдії, а в 1807 р. вже 12. У 1812 р. грецьке купецтво в Одесі пожертвувало 100 тисяч рублів сріблом на війну з Наполеоном.

У період порто-франко (1819–1859) одеські греки посідали провідні позиції у традиційному для Північного Причорномор’я російському експорті зерна. Вони заснували ряд товариств, які мали обслуговувати сферу зовнішньої торгівлі, зокрема її фінансові та технічно-організаційні потреби. 1808 p. з’явилося Грецько-російське страхове товариство, в 1814 p. – Товариство об’єднаних страхових агентів-греків, а в 1817 p. – Нове страхове грецьке товариство.

В 1847 p. з ініціативи П. Родоканакі було створено морську страхову компанію «Чорне море». Зазначені інституції виділяли чималі кошти на будівництво міських споруд, храмів, надавали підтримку навчальним закладам та лікарням.

Одеські греки в межах своєї громади займались активною релігійною, просвітницькою та благодійницькою діяльністю, зокрема сприяли створенню навчальних закладів. У 1816 р. на зборах грецької общини міста було ухвалено рішення про фундацію комерційного училища. Воно отримало фінансову підтримку ряду товариств та приватних осіб, зокрема Нового страхового грецького товариства, яке відраховувало на користь училища 20 % свого прибутку. З 1889 p. одеське комерційне училище перебувало під особистим патронатом грецької королеви Ольги, а в 1894 p. указом російського імператора цьому закладу було надано статус юридичної особи.

Грецьке населення міста брало активну участь у створенні знаменитого Ришельєвського ліцею (1817 p.), серед викладачів та вихованців якого було чимало греків (Г. Камбуроглу, брати Левідіси, К. Парадісопулос та ін.).

У вересні 1814 р. троє греків (Н. Скуфас, А. Цакалов та Е. Ксантос), вихідців із купецького стану, заснували таємне товариство «Філікі Етерія»(«Товариство Друзів»), метою якого було визволення Греції від османського гноблення шляхом збройного повстання. Організаційна структура товариства запозичила чимало елементів символіки та ритуалів масонства, а також традиції грецьких закордонних культурно-освітніх товариств, зокрема паризького «Готелю грецької мови». До складу організації ввійшли представники різних верств та прошарків, у тому числі члени грецьких аристократичних родин, зокрема Олександр, Георгій, Дмитро та Микола Іпсіланті. Вони всіляко сприяли згуртуванню грецьких патріотів. В 1820 р. на чолі товариства став О. Іпсіланті, який розпочав підготовку до повстання.

22 лютого 1821 p. він з групою однодумців перейшов російсько-турецький кордон і закликав греків повстати проти османського ярма. У самій Греції повстанці мали тисячі прихильників, які були розсіяні по всіх куточках країни. Однак, сподівання повсталих на допомогу російського війська виявилися марними. У липні 1821 р. поблизу монастиря Драгочі, неподалік австрійського кордону, «Священна фаланга» з греків-етеристів була розбита турецькими військами. Незважаючи на те, що надії О. Іпсіланті не виправдалися, повстання етеристів мало неабиякі наслідки для піднесення національно-визвольного руху в Греції.

Взагалі діяльність «Філікі Етерії» засвідчувала багатовекторність процесу адаптації грецької верхівки в інонаціональному середовищі: від інкорпорації в станову ієрархію та соціально-економічну структуру Російської імперії до створення політичних організацій національно-визвольного спрямування, які спиралися на широку підтримку російської суспільно-політичної думки та громадськості.

Крім революційних організацій одеські греки протягом ХІХ – початку ХХ ст. спромоглися створити й ряд благодійних товариств і доброчинних інституцій: Грецьке філантропічне товариство (1821 p.), Братство грецької церкви Св. Трійці (1864) та ін. В 1871 p. одеські греки заснували Грецьке благодійне товариство, яке, крім фінансової підтримки незаможних греків, займалося й культурно-освітніми програмами. Товариство відкрило початкову школу при грецькій церкві, а також створило спеціальну комісію для створення жіночого навчального закладу. Першу раду товариства очолили Ф. Родоканакі, Г. Маразлі та І. Вуцина.

У 1871 р. на кошти Ф. Родоканакі було засноване жіноче училище. 1896 р. на кошти Г. Маразлі було відкрито будинок для догляду за літніми бідняками-греками. Найщедріші з-посеред купців (Г. Заріфі, Г. І. та Г. Г. Маразлі) були проголошені національними евергетами за їхній внесок у розвиток освіти та мистецтва не тільки в Одесі, а й в усьому грецькому світі.

Міцні фінансові позиції обумовили формування міської грецької аристократії, яка ввійшла до складу муніципальної адміністрації. Ряд греків обіймали керівні посади в органах міської влади, зокрема бургомістрами були Ф. Флогаіті, Л. Бердоні та Г. Маразлі.

Водночас зменшилася питома вага грецького населення. В 1910 р. у місті мешкало близько 10 тисяч греків, які становили тільки 1,8 % загальної кількості одеситів (550 тисяч). При цьому становий та соціальний статус представників місцевої громади наприкінці XIX – на початку XX ст. значно підвищився, а сама вона набула закритого, аристократичного характеру. У 1893 p. одеська громада складалася тільки зі 140 членів, які були обрані та сплачували щорічно певну суму до загальної каси. Причому, за статутом, із членів общини правом голосу наділялися особи, які відповідали низці вимог: а) мали вищу освіту, яка була здобута тільки в Росії або в Греції, та кількарічний термін проживання в Одесі; б) мали нерухоме майно та власність в районі колишнього порту; в) займалися протягом трьох років торгівлею в Одесі або надали важливі послуги грецькому училищу чи зробили значний фінансовий внесок; г) належали до засновників грецького училища або були їхніми нащадками в першому коліні.

Загальні збори обирали раду попечителів та призначали директора грецького комерційного училища. Зазначимо, що й інші грецькі товариства мали закритий, кастовий характер. Зокрема, згадане вище Грецьке благодійне товариство в 1896 p. налічувало тільки 334 члени.

Розширився й спектр культурних потреб грецького населення Одеси. На початку XX ст. греки видавали газети «Фос» і «Космос», а книжки новогрецькою мовою друкувалися в семи друкарнях міста (О. Брауна, братів Борових, Е. Хрисогеліса, П. Зерваті-Перакіса, Л. Ніциса, грецького комерційного училища та в урядовій друкарні).

***

Окрім Одеси, Маріуполя та Ніжина, грецькі громади існували і в інших містах України – Акермані, Ізмаїлі, Кам’янці-Подільському, Львові, Миколаєві, Херсоні. За рахунок грецької еміграції з Анатолії та задунайських переселенців наприкінці XVIII ст. – в першій третині XIX ст., рееміграції приазовських греків, військових поселенців та нечисленних родин старожилів сформувалися грецькі громади в Криму, зокрема в Керчі та Феодосії.

За підрахунками дослідників, за період 1779–1820 pp. до Криму реемігрувало до тисячі греків-старожилів (800 міських жителів та 150–200 селян). Рееміграція була здебільшого нелегальною. Офіційний дозвіл на переселення дістали тільки греки – мешканці селища Аутки під Ялтою, які в 1818 p. були переведені до стану військових поселенців та зараховані до складу Балаклавського грецького піхотного батальйону (56 осіб).

За даними Всеросійського перепису 1897 р., в п’ятьох кримських повітах Таврійської губернії (Євпаторійському, Перекопському, Сімферопольському, Феодосійському, Ялтинському) та двох градоначальствах (Керч-Єнікальському та Севастопольському) мешкало 7283 греки, які складали 2,3 % загальної кількості населення півострова. У 1913 p. грецьке населення Криму становило 23 849 осіб, або 3,3 % загальної кількості мешканців.

За переписом 1897 р., в чотирьох губерніях Північного Причорномор’я та в Області Війська Донського грецьке населення налічувало 80 077 чоловік, з яких 59 145 (73,9 %) мешкали в сільській місцевості, а 20 932 (26,1 %) – в містах.

У трьох південноукраїнських губерніях кількість греків становила: в Катеринославській – 48 740, Таврійській – 18 048, Херсонській – 8297 чоловік.

Загальна кількість греків у межах Російської імперії наприкінці XIX ст. (за неповними даними) сягнула майже 187 тис. осіб. У 1914–1917 pp. грецька людність Російської імперії становила 261,1 тис. чоловік, або 0,2 % загальної кількості населення. Якщо взяти до уваги те, що кількість нових грецьких переселенців у другій половині XIX – на початку XX ст. значно зменшилася та відбувалися інтенсивні асиміляційні процеси, то зазначені статистичні відомості в цілому свідчать про успішне демографічне відтворення грецького етносу в Російській імперії.

Українські греки у Радянському Союзі

У 1917 р. загинула Російська імперія, що створило передумови для активізації політичного та національно-культурного життя, виникнення національних держав. Процес конституювання національних держав на теренах України репрезентувала Центральна рада.

У Першому Універсалі Центральної ради від 10 червня 1917 р. загальний підхід стосовно національних меншин було подано у формі заклику: «В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміш з іншими національностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя». Таким чином, вже на початку діяльності Центральної ради були визначені принципи її національної політики, які сприяли інтеграції представників усіх національностей в українське суспільство.

29 червня – 10 липня 1917 р. в Таганрозі зібрався перший Всеросійський з’їзд еллінів, у роботі якого брали участь близько 40 делегатів, зокрема з Маріуполя, Одеси, Києва та Криму. З’їзд ухвалив організувати шість грецьких єпископств. Тогочасний революційний романтизм, який домінував і в середовищі національних спільнот, позначився на розгляді земельного питання. Поміщицькі землі учасники з’їзди ухвалили конфіскувати. З’їзд ухвалив рішення про створення на місцях компактного проживання греків політично-демократичних клубів та спілок, які мали виступати оборонцями національно-культурних інтересів грецької людності, та домагатися рівного з іншими національностями представництва в губернських, обласних, крайових комісаріатах, а також в урядових та громадських установах – аж до Установчих Зборів. Щодо членства в заснованій з’їздом Всеросійській спілці еллінів, то статутом передбачалося, що членом спілки може стати будь-який грек без урахування класової диференціації.

До більшовицького перевороту в Петрограді Головна рада Всеросійської спілки еллінів двічі зверталася до місцевих громад із закликами до створення крайових об’єднань та організацій. У листопаді 1917 р. Всеросійська спілка еллінів взяла участь у виборах до Всеросійських Установчих Зборів та висунула власний грецький список. Однак виборча кампанія не принесла спілці успіху.

8–14 вересня 1917 р. з ініціативи Центральної ради в Києві відбувся «З’їзд поневолених народів», який ухвалив ряд постанов, зокрема про федеративний устрій Росії, про загальнодержавну та крайові мови тощо.

На початку листопада 1917 р. в Маріуполі зібралася ініціативна група греків та представників волосних земств Маріупольського повіту, які створили організаційний осередок майбутньої грецької спілки. Головою ради спілки став адвокат І. Пічахчі, а товаришами голови – І. Петров та Д. Хараджаєв.

Остаточно грецька організація конституювалася 2 грудня 1917 р. на З’їзді представників грецького народу м. Маріуполя і Маріупольського повіту. 43 делегати з’їзду схвалили постанову, яка пропонувала організувати Маріупольську спілку еллінського народу. Вона мала увійти як автономний відділ до складу Всеросійської спілки еллінів. На з’їзді було окреслено й коло завдань Маріупольської спілки, яка мала домагатися повної національної автономії в економічній, фінансовій, культурно-освітній, церковній, шкільній сферах, місцевому управлінні тощо. Пропонувалося також, щоб греки відбували військову службу тільки в межах Маріупольщини у грецьких частинах, які очолювали б грецькі офіцери.

Ще до початку з’їзду в 27-му українському запасному піхотному полку почали виділяти і формувати окремі грецькі сотні. Планувалося навіть за сприяння заводчика Балджі створити грецьку дивізію.

Маріупольська спілка також заручилася обіцянкою катеринославського архієрея призначати у села, де домінували греки, тільки грецьких священиків, дияконів та дячків.

9 січня 1918 р. принципи національної політики, проголошені Центральною радою в 1917 р. були оформлені в законі «Про національно-персональну автономію», яким передбачалося, що «нації же білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії». Цей закон став магістральним орієнтиром у питаннях національної політики й для інших політичних режимів в Україні впродовж доби національно-визвольних змагань 1918–1920 рр. 28 квітня 1918 р. на останньому засіданні Малої ради закон про персонально-національну автономію було включено до Конституції УНР.

У бурхливих подіях Першої світової війни, революції та громадянського протистояння греки, як і українці, опинялися по різні боки, служили різним ідеям, сповідували різні ідеали.

Аграрна спеціалізація господарства Маріупольщини та переважання селянського населення зумовили активну участь греків у повстанському русі супроти Добровольчої армії в грецьких загонах М. Давидова, П. Малая, В. Тохтамишева, З. Цололо та ін. Навесні – влітку 1918 р. селянські заворушення відбулися в Старому Керменчику, Чердаклах, Великій Янісолі, Комарах та інших селах. У 1919 р. повсталий Мангуш упродовж тижня витримував облогу військами генерала Денікіна. Греки воювали також у складі повстанської армії Н. Махна, у червоноармійських загонах та в частинах Добровольчої армії.

Доба національних революцій та громадянської війни залишила по собі тяжку спадщину. Суцільної руйнації зазнали промисловість та сільське господарство, шляхи сполучення й транспортні засоби. Та найтяжчими, безумовно, були кількісні втрати населення України, зокрема греків. Багато людей поглинув молох війни. Чимало представників різних національностей, у тому числі греків, були змушені емігрувати за кордон.

До еміграції вдавалися, як правило, дворянські родини, промислова та фінансова аристократія, інтелігенція, тобто найактивніші й найосвіченіші верстви грецької діаспори та інших національних спільнот. Ці люди забезпечували не стільки демографічне відтворення своїх національних спільнот на українських теренах, скільки збереження етнокультурної ідентичності в інонаціональному середовищі.

Щоправда, паростки національного руху серед маріупольських греків давалися взнаки й у 20-і роки. За відомостями спеціальної комісії ВУЦВК, у 1920 р. маріупольські греки вступили у відносини з таганрозькою організацією «Прометей», яка мала метою встановлення зв’язків з Грецією для гуманітарної допомоги голодуючому населенню. Вони обрали навіть представників від сіл Маріупольщини, які повинні були репрезентувати грецьке населення краю. Та далі цього справа не пішла.

Демографічні втрати греків у результаті війни та голоду 1921–1922 рр. були надзвичайно відчутні. Кількість грецького населення в Криму скоротилася майже на третину – з 23 849 (3,3% загальної кількості населення) в 1913 р. до 16036 осіб (2,2%) у 1926 р.

За даними Кримського ЦВК в 1926 р. з 620054 мешканців півострову 20271 були греки – 10184 містян та 10083 селян. При чому, Всесоюзний перепис 1926 р. засвідчив існування населених пунктів, в яких переважало грецьке населення: Аутка – 648, Карачоль – 379, Найман – 326, Аппак-Джанкой – 325, Джантора – 255, Лаки – 240, Кисет-Аратук – 229, Бахчі-Елі – 227, Шумхай – 224, Камара – 208, Карань – 208, Скеля – 208.

У 1927 р. 10173 міських греків складали 4,2% від загальної кількості міського населення Криму. У міських радах півострова їх представляли 86 депутатів. У сільській місцевості кількість виборців-греків складала 4640 осіб, від яких у сільські ради було обрано 89 депутатів.

Надзвичайно великими були масштаби голодомору в Приазов’ї, навіть у порівнянні з іншими регіонами України. Великих людських втрат зазнала і грецька спільнота. За даними перепису 1923 р., здійсненого за наказом Донецького губвиконкома Ради робітничих, червоноармійських та козацьких депутатів, у губернії мешкало 86615 греків (3,43% від загальної кількості населення). З них 41773 – особи чоловічої (48,2%) і 44842 (51,8%) – жіночої статі. Переважна більшість греків проживала у сільській місцевості — 80477 (93%). Грецьке населення мешкало в 123 населених пунктах: 70 селах, 26 хуторах, 19 селищах, п’ятьох «деревнях», одній слободі, одній станиці та одному колгоспі. Найчисельнішими були поселення греків на Маріупольщині: Ялта (4842), Мангуш (4613), Велика Янисоль (4470), Сартана (4289), Старо-Бешево (4158), Стила (4128), Богатир (3678), Стара Ігнатівка (3470), Чермалик (3445), Стара Карань (3369), Старий Керменчик (3224), Нова Каракуба (3112). Грецькі села були розташовані у восьми районах Маріупольської округи (39 сіл), семи районах Юзівської округи (21 село). У Бахмутській окрузі греки мешкали у п’яти селах, а у Таганрозькій та Шахтинській округах було по два грецьких села. Одне село з грецьким населенням було в Луганській окрузі.

У містах Донеччини проживало 6138 греків. Найбільшими були грецькі громади Маріуполя (3365), Таганрога (672) та Юзівки (298 осіб). В інших містах мешкало 1166 чоловік. За кількісними показниками грецька людність посідала в Маріупольській та Юзівській округах друге місце відразу за українцями, а в деяких районах цих округ займала навіть перше місце. Відтак найчисельнішими були поселення греків на території Маріупольської (53865) та Юзівської (26471) округ.

Якщо порівняти кількість греків Маріупольської округи у 1923 р. з аналогічними показниками 1897 р. у межах Маріупольського повіту (48298 осіб), то стає очевидним, що приріст у 5,5 тисяч осіб за чверть століття в дійсності є свідченням величезних демографічних втрат.

Згідно з матеріалами Всесоюзного перепису населення 1926 р. в Україні кількість греків становила 104666 (0,36% всього населення республіки та 25% всього грецького населення СРСР). З них 93,9 тисяч (89,2%) жили в сільській місцевості. Найкомпактніші поселення греків були розташовані у Степовому та Гірничому районах, зокрема в Сталінській окрузі (33,5 тисяч), а також у Маріупольській (64,2 тисяч) та Одеській (3,5 тисяч) округах.

Дані перепису засвідчили поширення асиміляційних процесів, витіснення рідної мови з постійного вжитку. Так, рідною мовою володіли та вважали її основною для спілкування 86843 особи або 82,9% усіх греків: 4818 містян та 82025 селян. Це відповідало третині грецького населення міст та 80% сільського населення.

Своєрідним показником інтенсивності процесу мовної асиміляції в Приазов’ї на той час виступає зростання кількості греків, які почали масово вивчати російську мову (в містах – 2/3, у селах – 17%). Тобто асимілювалися греки у напрямі панівної нації в СРСР, віддаючи перевагу кон’юнктурній мотивації. Адже російськомовним вихідцям з національних меншин була набагато легше пересуватися по кар’єрних щаблях у радянському режимі, ніж їхнім співвітчизникам, які обстоювали національні традиції та інтереси.

Таким чином, на початку – в середині 20-х років грецьке населення в Україні зазнало як кількісних, так і якісних втрат (соціальний, професійний, майновий статуси) в своїй соціодемографічній структурі. Проте греки все ж збереглися як етнос, спроможний на демографічне відтворення та відстоювання етнокультурної самобутності в нових соціокультурних і політичних умовах.

У квітні 1924 р. була сформована Центральна комісія у справах національних меншин (ЦКНМ) при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК), яка проіснувала до 1941 р. У жовтні 1924 р. ВУЦВК та Рада народних комісарів (РНК) УСРР (з 1936 р. – УРСР) затвердили положення про ЦКНМ та її місцеві органи, аналогічні комісіям при виконкомах рад усіх рівнів у республіці, а також про Бюро у справах національних меншин.

Зазначені оргструктури доповнювалися інститутом уповноважених та інструкторів. При місцевих комісіях створювалися підрозділи, на які покладалося завдання роботи серед окремих національних груп. Так, при комісії національних меншин Маріупольського окрвиконкому у серпні-вересні 1925 р. було організовано «комісію з вивчення грецької національності».

Органи влади та управління в цих адміністративних утвореннях не відрізнялися за своєю компетенцією від аналогічних місцевих органів в усій республіці. Специфіка їхньої діяльності головним чином полягала у вдоволенні потреб національних меншин у мовній та культурній сферах. Зокрема, в положенні «Про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури» від 6 липня 1927 р. був спеціальний розділ про вживання мов у національно-територіальних адміністративних одиницях.

Передбачалося, що в них «для офіційних зносин» вживається мова національної більшості цього регіону, якою повинні володіти місцеве керівництво та державні службовці. У місцевостях, де нацменшини становили більшість населення, створювалися окремі національні камери народних судів, які обслуговували національні меншини й проводили судочинство відповідною мовою. У 1929 р. функціонувало 83 таких камери, у тому числі дві грецькі.

Ідея створення окремих національних адміністративно-територіальних одиниць була закріплена в Конституції УСРР 1929 р.

Грецькі сільради були виділені в Україні ще наприкінці 1925 – на початку 1926 р. З липня 1926 р. при Будинку народів Сходу в Києві існувала грецька трудова колонія, яка складалася з 109 осіб (88 чоловіків, 21 жінка) та 90 дітей, тобто з 199 осіб. Колонія охоплювала значну частину київських греків; яких, за даними перепису 1926 р., налічувалося 289 осіб.

8–11 січня 1927 р. відбулася перша Всеукраїнська нарада з проблем роботи серед нацменшин, де були узагальнені підсумки діяльності комісії. У роботі наради брала участь грецька секція.

На той самий час припадає початок роботи з вивчення діалектів приазовських греків, їхньої історії та етнографії. До неї залучили відомих на той час фахівців – співробітників науково-дослідного інституту порівняльного вивчення літератури й мови Заходу і Сходу при Ленінградському держуніверситеті М. Державіна та І. Соколова.

У травні 1928 р. ВУЦВК ухвалив постанову «Про оформлення національних грецьких районів на терені Маріупольської округи». За постановою, ВУЦВКом було створено два грецьких райони на території Маріупольської округи — Мангушський (12141 осіб, або 58,9% загальної чисельності населення) та Сартанський (15470 осіб, або 77,2%).

У жовтні 1928 р. було створено й Велико-Янисольський район у Сталінській окрузі (19245 осіб, або 58,6%). Загальна кількість грецького населення у трьох виокремлених районах становила 46856 осіб.

На той час на території Маріупольської округи було 20 грецьких національних сільрад, у тому числі сільрад румеїв: Анадольська, Бугаська, Келлерівська (виділена з Чермалицької в 1928 р.), Македонська, Мало-Янисольська, Ново-Каракубська, Ново-Янисольська, Сартанська, Урзуфська, Чердаклицька, Чермалицька, Ялтинська; сільрад урумів – 8: Ласпінська, Мангушська, Ново-Каранська, Ново-Керменчицька, Старо-Керменчицька, Старо-Каранська, Старо-Ігнатівська, Старо-Кримська.

У Сталінській окрузі їх було 10, у тому числі сільрад румеїв чотири: Велико-Каракубська, Велико-Янисольська, Константинопольська та Стильська; сільрад урумів – шість: Богатирська, Комарська, Ново-Богатирська, Старо-Бешівська, Ново-Бешівська та Улаклицька.

На території національних районів були організовані школи з грецькою мовою викладання, а також бібліотеки, хати-читальні та курси вивчення рідної мови. Слід відзначити, що на початку 20-х років на Маріупольщині не було жодної школи, в якій викладалася б грецька мова як навчальний предмет. Проте, вже в 1925 р. в Донецькій губернії існувало 35 грецьких шкіл, у тому числі шість повних семирічок та чотири неповні.

У липні-серпні 1926 р. Всеукраїнськими центральними курсами перепідготовки вчителів для шкіл національних меншин було організовано навчання грецьких вчителів на базі Маріупольського педагогічного технікуму, де діяв грецький відділ. Ці курси закінчили 35 осіб (17 чоловік та 18 жінок), але задовольнити зростаючі потреби приазовських греків у викладацьких кадрах вони звичайно не могли.

Варто наголосити, що приазовські греки виявили неабияку активність щодо створення початкової освітньої мережі, в якій проводилося викладання рідною мовою. Зокрема, в 1926/27 навчальному році в Сталінському окрузі початкових школах навчалося 86%, а в Маріупольському окрузі – 95,5% грецьких дітей.

У 1928–1929 рр. в Маріупольській та Сталінській округах працювало 65 грецьких шкіл, в тому числі у греко-еллінських селах – 30.

Певні зрушення мали місце і в культурно-освітній сфері Криму. Згідно з програмою ліквідації неписьменності на початку 20-х років на півострові було відкрито 10 грецьких початкових шкіл. В місцях компактного проживання кримських греків була створена мережа семирічних шкіл, а в Керчі відкрита середня школа.

У 1925/26 навчальному році кількість початкових грецьких шкіл в Криму досягла 25. У них викладало 56 вчителів та навчалося майже 1,5 тисячі учнів. У містах та селах Криму функціонувала низка грецьких клубів, хат-читалень, в яких проводилася культурно-освітня робота серед грецької спільноти.

У 1926 р. відбулася Перша Всекримська конференція з проблем грецького населення. Делегати цього форуму констатували крайню недостатність початкових грецьких шкіл, особливо на селі, де вони охоплювали тільки 25% дітей шкільного віку. Складне становище склалося із забезпеченням навчальною літературою та педагогічними кадрами. Інші шкільні та дошкільні заклади були відсутні взагалі.

Частина грецької молоді навчалася на робітничих факультетах. Зокрема, при Кримській радянській партійній школі був заснований факультет національних меншин, в структурі якого функціонував грецький сектор.

Взагалі в другій половині 20-х – на початку 30-х років партійне та радянське керівництво проводило курс на комплектацію місцевих органів влади національними кадрами. У 1929–1930 рр. у державних установах Криму працювало 184 греки. Місцеві греки обіймали низку поважних посад на радянській та партійній службі. Зокрема, наприкінці 30-х років головами Ялтинського та Карасубазарського міських рад були Н. Тамарлі та Н. Спаі.

10–13 травня 1926 р. відбулося Перше Всесоюзна нарада з питань освіти та культурного будівництва серед греків Радянського Союзу. Ця нарада проводилася в Ростові-на-Дону. В ній брали участь 42 особи, у тому числі 5 делегатів від Криму. На нараді обговорювалися проблеми народної освіти, видавничої справи, мови та орфографії, а також проблеми грецьких територіальних громад.

1930 р. в Криму функціонувало 5 грецьких сільрад, в яких діловодство велося грецькою мовою. Грецькі сільради були організовані в місцях компактного проживання місцевих греків: 2 – поблизу Севастополя, 2 – в Феодосійському районі, 1 – в Карасубазарському районі. Вони й стали осередками культурно-освітнього життя кримських греків.

У 1930 р. у с. Кисек-Аратук було засноване колективне господарство «Еврика№. У Сімферопольському районі створені грецькі колгоспи «Неос Дромос» («Новий шлях») та «Емброс» («Вперед»).

У 1930 р. було проведене адміністративне районування Криму. Новий Балаклавський район складався з 99 населених пунктів та 17 сільських рад. З них 12 було татарськими, 3 – грецькими, 2 – змішані. У 1933 р. у с. Камара мешкало 352, с. Карань – 250, с. Алсу – 132 греки. У с. Скеля мешкали як греки (174), так і татари (276).

Створення нового адміністративно-територіального утворення активізувало й національно-культурну роботу, яка проводилася серед кримських греків. Але в цілому культурно-освітні потреби грецького населення Криму задовольнялися в мінімальному обсязі.

У 1930–1931 рр. заходами ЦКНМ було організовано Маріупольський грецький педтехнікум на базі грецького відділення, яке існувало з 1926 р. У 1932/33 навчальному році в технікумі налічувалось 405 студентів, зокрема 258 румеїв та 104 урумів.

Водночас пожвавилася видавнича діяльність, спрямована на задоволення потреб українських греків. Якщо за період 1917–1925 рр. в Україні було видано всього три книги грецькою мовою, то впродовж 1926–1930 рр. – 133.

Друкувалася й грецька періодика: газети «Колехтівістіс» (орган Донецького обкому та Маріупольського міськкому КП(б)У; жовтень 1930–1937 рр.) та «Большевікос» (орган РК ВКП(б) та райвиконкому станиці Кримської Азовсько-чорноморського краю; 1931–1937 рр.), а з 1932 р. – «Кокінас Капнас» (Червоний тютюнник). З 1934 р. виходив друком альманах «Неон Зоі» (Нове життя). Для мешканців приазовських поселень Сартана та Ялта виходили дві пересувні газети: для сартанців – «Войовничий колгоспник», а для ялтинців – «Більшовицькі новини». В Криму поширювалися часописи «Піонерос» та «Махітіс», які друкувалися грецькою мовою.

У грецьких періодичних виданнях та альманах з’являлися твори та переклади грецьких поетів і літераторів, наприклад, М. Мойсидіса, М. Тишлека та ін. Та найвідомішим серед грецьких поетів 30-х років був безперечно Г. Костоправ. У середині 30-х років друком вийшла низка збірників його поезій. Йому вдалося об’єднати навколо газети «Колехтівістіс», де він працював редактором, групу грецьких поетів, до якої входили – В. Галла, А. Шапурума, Л. Кір’яков та ін. Поезії та проза приазовських грецьких авторів друкувалися й у «Грецьких сторінках», що з 28 серпня 1930 р. видавалися як додаток до маріупольської газети «Наша правда». У січні 1933 р. було видано альманах приазовської грецької літератури «Флагоміністріс спітос» («Іскри, що передують полум’ю»). У 1934 р. розпочалося видання альманаху «Молодість». Перші два випуски цього альманаху побачили світ протягом того ж року, третій та четвертий випуски – у 1935 р.

У листопаді 1928 р. на IV сесії ВУЦВК у Харкові було організовано виставку, присвячену історії та етнографії приазовських греків (за матеріалами Маріупольського краєзнавчого музею).

В лютому 1932 р. при Маріупольському драматичному театрі розпочав свою діяльність грецький театр. Біля його витоків стояв режисер Ю. Дранга, виходець із селища Сартана, випускник Харківського театрального інституту. Спершу вистави ставилися російською та українською мовами. До складу театру здебільшого входили актори-аматори. Перетворення грецької трупи на повноцінний театр сталося тільки в 1933–1934 рр. В репертуарі театру з’явилися п’єси грецькою мовою, як перекладні, так і місцевих авторів. Трупа гастролювала як у Радянській Україні, так і поза її межами. Зокрема, влітку 1936 р. колектив відвідав Крим, Одесу, Київ, Харків, Миколаїв. Але у грудні 1937 р. театр було розгромлено, працівників заарештовано та звинувачено в контрреволюційній діяльності та підривній роботі супроти радянського режиму.

Вважливе місці в культурному житті місцевих греків посідала й самодіяльна творчість. Зокрема, наприкінці 1935 р. у с. Сартана було створено самодіяльний грецький ансамбль пісні та танцю. У серпні того ж року цей колектив посів перше місце у Всесоюзному фестивалі ансамблів національних меншин, а у листопаді 1936 р. сартанський ансамбль зайняв перше місце й на Республіканському конкурсі художньої самодіяльності в Києві.

Однак, створення національних адміністративно-територіальних одиниць не розв’язувало більшості проблем економічного та культурного розвитку приазовських греків, оскільки цей процес мав єдину мету – залучити греків до радянського будівництва. Тому більш менш поміркована національна політика радянського керівництва досить швидко поступилася місцем широким і масштабним репресивним заходам.

Однак проблеми з українськими греками у радянської влади розпочалися ще до сумних 30-х років. По-перше, практично провалилася партійна політика в грецьких селах. Хоча кількість греків-членів ВКП(б) й визнавалася задовільною (станом на січень 1927 р. – 793 особи, в тому числі 198 жінок), та все ж була далекою від запланованих у верхах показників. У квітні 1928 р. в Україні у 29 грецьких комнезамах налічувалося тільки 352 члени партії. По-друге, загострилося земельне питання. Грецьке населення Маріупольщини було краще забезпечене землею, ніж мешканці навколишніх сіл, що стало приводом до виникнення конфліктів між грецькими та українськими або національне мішаними сільрадами.

1927 р., під час перевиборів місцевих рад на селі у грецьких районах, близько третини їхнього складу виявилося із числа заможних селян. Це викликало гостре занепокоєння партійних та радянських органів, які вважали новий склад рад «класово невитриманим».

На початку 30-х років ситуація в грецьких районах знову загострилася через примусову колективізацію. Якщо в 1927 р. кількість осіб грецького походження, позбавлених виборчих прав, складала 6,2%, то в 1930 р., у розпал колективізації, вона сягнула майже 20% загальної кількості дорослого населення.

Окрім того, система партійних висуванців, здебільшого іншої національності, спричинилася до міжетнічних конфліктів. Грецьке представництво в районних та сільських органах влади скоротилося в середньому до 32–42%.

У 1932 р. Сартанський та Мангушський національні райони було ліквідовано. Впродовж 30-х років припинилася діяльність культурно-освітніх та навчальних закладів.Згідно з постановами Політбюро ЦК КП(б)У від 1938 р. та 1939 р. ще уцілілі національні адміністративно-територіальні одиниці та сільради повсюдно ліквідовувалися.

У другій половині 30-х років розпочалися масові репресії грецького населення в Україні. 1937 р. греки, які мали іноземне підданство і мешкали в Севастополі, були переселені в інші міста та райони Криму, переважно на Південний берег півострова під пильний нагляд органів держбезпеки. Внаслідок переслідувань з боку каральних органів та через проведення брутальних, насильницьких атеїстичних кампаній змушений був від’їхати до Греції архімандрит Грецької православної церкви в місті Ялта Елісеон Тайганіді.

У 1937–1938 рр. внаслідок арештів у Києві, Донецьку, Маріуполі, Харкові, Дніпропетровську було ув’язнено відомих діячів грецької культури та науки, в їх числі С. Ялі, В. Галлу, Г. Костоправа, К. Констан та ін. Було репресовано працівників практично всіх грецьких культурних установ Маріуполя – педагогічного технікуму, грецького обласного видавництва, театру, редакцій газет, викладачі грецьких шкіл тощо.

8 квітня 1938 р. каральні органи заарештували літературного редактора грецького видавництва А. Димітріу за звинуваченням у керівництві антирадянською грецькою націоналістичною організацією та шпигунстві на користь військової розвідки Греції. Його долю розділили тисячі грецьких інтелігентів, які були розстріляні або засуджені на великі терміни ув’язнення в концентраційних таборах.

Окрім представників національної інтелігенції, постраждали практично всі соціальні верстви, зокрема чимало грецьких селян середнього статку та навіть незаможників, які мали більші земельні наділи, ніж українські чи російські селяни. Адже сільські греки у своїй масі негативно сприйняли колективізацію. На думку каральних органів, вони являли собою потенційно небезпечний контингент населення.

Тільки в Донецькій області протягом 1937 р. було репресовано 3639 греків. Чисельність репресованих осіб грецької національності склала 13,4% від загальної кількості всіх репресованих.

Суттєвих втрат зазнали й кримські греки. Зокрема, тільки в грецькому селі Кисек-Аратук (с. Клиновка Симферопольського району) з 240 мешканців у 1937 р. було репресовано 17 осіб.

Водночас впроваджувалися заходи з фабрикації загальносоюзної справи «націоналістичної організації греків СРСР», яка начебто мала на меті створення в районах, де переважало грецьке населення, «буржуазно-фашистської держави». Відтак у справах грецьких «контрреволюційних» організацій у 1937–1938 рр. було заарештовано 5474 особи.

Тільки у січні – березні 1938 р. «особлива трійка» (за підписами М. Єжова та О. Вишинського) винесла смертні вироки 3125 грекам, 109 було відправлено до ГУЛАГу терміном на 5–10 років.

У вересні 1938 р. донецька «трійка» ухвалили смертну кару для 345 греків, а 49 відправила до сталінських таборів. Тільки в Сартані було репресовано понад 50 мешканців.

Показовою є доля визначних представників грецької інтелігенції – К. Челпана, головного конструктора унікального двигуна «В-2» танку Т-34, та партійного діяча і публіциста С. Ялі. Вони були звинувачені у приналежності до «грецької націоналістичної контрреволюційної диверсійно-повстанської організації».

Дуже тяжкою була ситуація в Приазов’ї 1932–1933 рр. У цьому регіоні голод призвів до великих людських втрат. У другій половині 30-х років репресивна політика щодо населення Приазов’я, зокрема стосовно греків та інших національних меншин, набула нових форм: бутафорських процесів за звинуваченням в участі в «контрреволюційних, терористичних, буржуазно-націоналістичних, троцькістських або шкідницьких організаціях».

Таким чином, соціальні та етнонаціональні експерименти радянського режиму в царині національної політики протягом 30-х років залишили по собі суцільну пустелю. Їхні наслідки на багато десятиліть зумовили занепад та стагнацію культур національних меншин.

Репресії не припинялися і під час Другої світової війни. Національні меншини розглядалися радянською владою як потенційна «п’ята колона», котру треба усунути, вислати подалі від стратегічних регіонів, до віддалених територій Сибіру та Середньої Азії.

Водночас надзвичайно складна ситуація на початку війни потребувала мобілізації всіх наявних матеріальних та людських ресурсів. Відтак ідеологічні догмати на певний час в котре поступилися місцем політичній та військовій доцільності залучення всіх народів СРСР до боротьби з фашистською навалою.

Помилки та прорахунки сталінського керівництва змусили народи багатонаціональної країни покласти на вівтар перемоги життя мільйонів співвітчизників. Свій внесок у боротьбу з фашизмом зробили й українські греки. У вересні 1943 р. у Приазов’ї було мобілізовано 25 тисяч греків, з яких на фронтах війни загинуло понад 20%. Багато з них відзначилося надзвичайною мужністю, назавжди вписавши свої імена у літопис тих героїчних подій. Високого звання Героя Радянського Союзу за прорив лінії Маннергейма під час радянсько-фінської війни був вдостоєний С. Єгоров. Звання Героя Радянського Союзу за особисту мужність при звільненні м. Армянська (Крим) та при штурмі Ушунських позицій отримав К. Талах. За військову звитягу, виявлену в бою в районі с. Мекензія (поблизу Севастополя) звання Героя Радянського Союзу вдостоєний старший лейтенант І. Тахтаров. І. Мурза отримав звання Героя Радянського Союзу за жорстокі бої за оволодіння столицею гітлерівського рейху Берліном. Посмертно звання Героя Радянського Союзу за участь у захопленні плацдарму на лівому березі р. Одер в районі Ной-Барнім у Німеччині отримав майор Г. Целіо. Герой Радянського Союзу та повний кавалер орденів Слави П. Дубиндабув відзначений за особисту звитягу у боротьбі із фашистськими загарбниками. За знищення 43 танків противника звання Героя Радянського Союзу отримав А. Рафтопуло. Кілька сотень бійців та командирів Радянської армії, греків за національністю, були відзначені високими державними нагородами за самовіддану боротьбу з фашистськими загарбниками.

Греки брали активну участь у партизанському і підпільному русі. Так, у Криму в партизанських підрозділах воювало 133 грека. Х. Чуссі очолював другий Симферопольський партизанський загін, а пізніше – четверту бригаду Південного з’єднання партизан Криму. Бахчисарайським партизанським загоном, а згодом Південним з’єднанням партизан Криму командував М. Македонський.

Греки України, як і весь народ Радянського Союзу, самовіддано працювали в тилу, наближаючи Велику Перемогу. Як тільки Приазов’я було звільнено від німецько-фашистських загарбників, населення розпочало героїчну роботу по відновленню промислових об’єктів та сільськогосподарських угідь. Нерідко, працюючи по 10–12 годин на добу, люди брали додаткові зобов’язання, жертвували своїм невеликим скарбом для справи перемоги над ворогом. Так, мешканці села і колгоспу «Червоний Партизан» у Сартані зібрали і здали на будівництво військових літаків 177 тисяч 605 рублів. Жіноча рада Сартани на чолі з В. Гумеч зібрала на потреби танкобудівництва 67 тисяч рублів. С. Папуш, мешканець Сартани, пожертвував 15 тисяч рублів на будівництво літака. У 1944 р. мешканець м. Маріуполя І. Бадасен передав у фонд оборони свої заощадження на будівництво танку. На гроші грецької родини було побудовано танк, який прикрашав напис «Від Бадасен».

Та глибока «вдячність» сталінського керівництва не змусила себе довго чекати. Навесні – влітку 1944 р. маховик репресій знову запустили на повні оберти, а щоб не «опікуватися» кожною особою окремо, депортували цілі народи, які відтепер стали «поплічниками» ворога. Трагічна історія депортації народів торкнулася й кримських греків. Станом на 28 травня 1944 р. в Криму мешкало 16248 греків: найбільша кількість у Сімферополі (2364), Сімферопольському (1492), Карасубазарському (1182) та Ялтинському (3916) районах. Вслід за кримськими татарами за постановою Державного комітету оборони від 2 червня 1944 р. органам НКВС наказувалося розпочали депортацію з території Кримської АРСР 37 тисяч «злісних німецьких поплічників» із числа болгар, греків та вірменів. Наприкінці червня 1944 р. чекісти відрапортували про виселення 38202 осіб, окрема 15040 греків.

Греки зазнали великих втрат під час Другої світової війни, про що свідчать навіть відкориговані дані всесоюзних переписів. Якщо в 1939 р. кількість греків, які мешкали в Україні (без західних областей), складала 127,7 тисяч, то в 1959 р. – 104359, в 1970 р. – 106909, в 1979 р. – 104091. Кількості грецького населення продовжувала зменшуватися в 60-80-і роки, хоча темпи дещо уповільнилися. У 1989 р. кількість українських греків становила 98594, або 0,2% всього населення України. Ряд дослідників піддають сумніву офіційні дані радянських переписів, оскільки чимало греків, побоюючись потенційних репресій, зараховували себе до інших національностей. Одночасно через соціально-економічні фактори, зокрема урбанізацію, збільшилася питома вага міських греків: якщо в 1926 р. їх було 16,7% від загальної кількості, то в 1989 р. – до 68,7%. Чисельність же сільського населення неухильно зменшувалася: за переписом 1970 р. в селах проживало 38278 греків, в 1979 р. – 35036, в 1989 р. – 30193.

З проголошенням у середині 60-х років партійного курсу на злиття всіх націй в єдину інтернаціональну спільноту – радянський народ – посилилися асиміляційні процеси, зокрема русифікація грецького населення. Якщо в 1926 р. 81,4% греків розмовляли рідною мовою, то у 1989 р. таких було тільки 18,5% всього грецького етносу в Україні.

У середині 60-х років пожвавилися творчі процеси у сфері грецької літератури. З ініціативи грецьких письменників в Україні було підготовлено ряд рукописних збірок, зокрема антологію творів 11 грецьких класиків та 34 українських радянських поетів у перекладах грецькою мовою, переклад «Слова о полку Ігоровім», збірки перекладів творів Лесі Українки, Т. Шевченка, В. Маяковського, А. Гайдара та ін. Цей період пов’язаний з новим етапом у розвитку грецької приазовської літератури, із творчим становленням А. Шапурми, Л. Кір’якова, Г. Данченка. Активно розвиваються етнографічні та фольклорні студії. Серед греків-дослідників історії і національної культури треба відзначити Е. Хаджинова, Р. Харабадот, С. Теміра. Національним колоритом просякнута творчість греків-художників, в тому числі Л. Кузьмінкова, В. Константинова. Відроджується народне хореографічне і музичне мистецтво греків Приазов’я. Величезну роль у цьому процесі зіграв ансамбль «Сартанські самоцвіт» та його художній керівник М. Гайтан.

Проте процес національного самовизначення шляхом повернення до рідної мови у містах відбувався повільніше, ніж у селах. Кількість греків, які спілкувалися рідною мову, зріс у містах з 8,3% в 1979 р. до 14,3% у 1989 р., в той час як на селі – з 9,9% в 1979 р. до 28,2% в 1989 р.

У 1987–1990 рр., із пробудженням національної самосвідомості, викликаним «перебудовою» М. Горбачова, розпочалося й оформлення грецьких культурно-просвітницьких організацій. 1988 р. постало Всесоюзне товариство греків. 1988 р. в Одесі було створено грецький клуб «Еллада». 1989 р. на Донеччині виникли Маріупольське, Донецьке, Великоновоселівське грецькі товариства. 1980-1990 рр. кілька громадських організацій постало у різних містах та регіонах України (Керч, Київ, Харків). 1990 р. організаційно оформилося Республіканське товариство греків.

Наприкінці 80-х років і до кінця 1991 р. було проведено низку культурно-освітніх заходів у галузі вивчення та популяризації культури, побуту та фольклору українських греків: почала видаватися газета «Логос», ряд концертних виступів і зарубіжних турне здійснив грецький ансамбль «Сартанські самоцвіти», світ побачили нові книжкові видання, зокрема антологія грецької поезії Приазов’я «Пірнешу астру» («Вранішня зоря»). У цей період було проведено й кілька науково-практичних конференцій, присвячених історії та культурі українських греків.

Однак уповні реалізувати свої національні інтереси за радянської епохи українським грекам не вдалося. Тоталітарна доба невпинно добігала свого кінця. Проблеми національно-культурного будівництва українським грекам та іншим національностям випало вирішувати в новій історичній реальності – пострадянського суспільства та незалежності Української держави.

Греки в незалежній Україні

Вже 28 серпня 1991 р. Верховна Рада України виступила зі зверненням «До громадян України всіх національностей», в якому рішуче засудила злочини радянського режиму щодо національних меншин, ідеологію та практику радянської національної політики та задекларувала визнання міжнародних норм права в національній сфері. 1 листопада того ж року вищий законодавчий орган України ухвалив «Декларацію прав національностей України», в якій конкретизував задекларовані принципи. Указом Президента України від 29 квітня 1992 р. було створено Фонд розвитку культур національних меншин України, а 25 червня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Закон України про національні меншини в Україні». Його основні положення ввійшли до Конституції України, прийнятої 5 червня 1996 р.

26 липня 1996 р. Указом Президента України «Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України» створено Державний комітет України у справах національностей та міграції (Держкомнацміграції), який забезпечував реалізацію державної політики у сфері міжнаціональних відносин, прав національних меншин та української діаспори, міграційних відносин. Для вдоволення потреб національних меншин в Україні прийнято Концепцію розвитку культур національних меншин України. Як дорадчий орган при Держкомнацміграції було утворено Раду представників громадських об’єднань національних меншин України.

Грецькі товариства існують у 16 областях України, Автономній республіці Крим та містах Київ і Севастополь. Їхня діяльність спрямована на відродження національної самосвідомості та культурної самобутності українських греків, повернення мови, звичаїв та традицій еллінізму.

Більшість грецьких товариств об’єднані в три великі організації – Союз греків України (штаб-квартира в м. Донецьку); Федерація грецьких товариств України (штаб-квартира в м. Маріуполі); Федерація греків Криму (штаб-квартира у м. Сімферополі).

Важливим напрямом національних об’єднань є надання допомоги соціально незахищеним прошаркам населення. За підтримки закордонних партнерів у Приазов’ї діють лікувально-діагностичні центри та програма з надання першої медичної допомоги у більшості грецьких поселень, в рамках якої здійснюється утримання медсестер, безкоштовне забезпечення медичними препаратами і апаратурою; забезпечується відпочинок та оздоровлення дітей та пенсіонерів.

Одним з найголовніших завдань грецького національного руху є відродження грецької культури та популяризація її серед інших громадян України. Тому при більшості товариств були створені вокальні, інструментальні та хореографічні колективи. Великою популярністю у населення користуються фольклорний ансамбль пісні та танцю «Сартанські самоцвіти», ансамбль грецького народного танцю Маріупольського гуманітарного інституту, фольклорного ансамблю с. Мала Янісоль «Пирнэшу астру», дитячий театр смт Старий Крим «Анаєнісі» та ін. Розвитку культури приазовських греків значно сприяє Культурний центр Федерації греків України, відкритий у лютому 2000 р.

Відродженню національної самосвідомості українських греків та знайомству з рідною культурою, сприяє святкування традиційних свят, наприклад, мега юрти, панаїр, організація змагань з грецької народної боротьби куреш тощо.

Значну роль в організації грецького національного руху та пропаганді його задач і здобутків, у вихованні підростаючих поколінь та поширенні історичної правди про долю греків України відіграли газети та часописи, і перш за все «Логос» та «Елліни України». Значною є видавнича діяльність грецьких товариств, завдяки якої виходять художні твори грецьких письменників, а також студії істориків та краєзнавців, присвячені історії греків України.

Особою турботою грецьких національних товариств стало збереження місцевих грецьких діалектів та вивчення новогрецької мови. У зонах компактного мешкання греків було відкрито цілу низку шкіл, де дітей навчають новогрецькій мові. Але зараз такі школи діють не тільки в Приазов’ї, але і інших регіонах та містах України – Києві та Харкові, Запоріжжі та Дніпропетровську. Створено також низка недільних шкіл, де окрім мови слухачі знайомляться з історію, традиціями та культурою греків.

Значними подіями в житті українських греків стало відзначення пам’яті національних грецьких героїв, що мешкали на українській землі. 29 червня 1997 р. в столиці України на території Києво-Печерської лаври відбулося відкриття відновленого надгробного пам’ятника князю Костянтину Іпсіланті, що мешкав та помер у Києві. 25 березня 1998 р. в День незалежності Греції на території храму Архістратига Михаїла в Маріуполі відкрито пам’ятник митрополиту Ігнатію.

Розвитку грецької культури, літератури, мови сприяють наукові та культурні українські та грецькі організації. Так 25 березня 1993 р. у Одесі відкрито відділення Фонду грецької культури. Ця організація проводить величезну роботу, спрямовану на пропаганду грецької культури в Україні та підтримку грецьких громад в Україні. Фонд здійсню значну видавничу, виставкову, науково-організаційну, просвітницьку діяльність.

За умов нових демократичних перетворень в Україні у Приазов’ї відчутною була потреба у висококваліфікованих фахівцях гуманітарного профілю, здатних працювати в освітніх закладах з урахуванням національних, етнічних, культурних традицій народів, що проживають у регіоні, проводити наукові дослідження з проблем їх освіти, історії, етнографії, культури, а також підвищувати інтелектуальний та культурний рівень населення краю. Тому в серпні 1993 р. на базі коледжу було створено Маріупольський гуманітарний інститут, який є сьогодні найзначнішим центром елліністики в Україні.

В цій галузі науки значний внесок зроблено науковцями Київського, Одеського, Таврійського університетів, Національної академії наук України, Київського наукового історико-філологічного товариства Андрія Білецького та інших державних та громадських наукових установ.

Таким чином, впродовж дводцяти п’яти років існування суверенної Української держави витворилися сприятливі умови для національного відродження грецької діаспори в Україні. Однак подальша реалізація національних інтересів грецької діаспори, як і діаспор інших народів, що мешкають на українських теренах, залежить не тільки від плідної роботи на культурно-освітній, науковій та просвітницькій ниві, а й від успішної побудови громадянського суспільства в Україні.

Рецепт

Чир-чирья (грецькі чебуреки).

Тісто: 0,5 літра води, чайна ложка солі, 2–3 столові ложки олії, мука.

Фарш: м’якоть баранини (свинини чи яловичини), 2–3 луковиці, сіль, перець, стакан кип’яченої води.

Замісить круте тісто, залишити на 10–15 хв. Розрізати на шматочки, обкатати в муці, розкотати круг діаметром 12–14 см. У центрі кожного коржу покласти ложку фаршу, скласти навпіл, обрізати краєчки. Смажити у фритюрі в котлі на сильному вогні.

До столу подають на великому блюді. А до чебуреків обов’язково – арьян (домашню запечену ряжанку).

Зберігся звичай класти в один з чебуреків монету. Сідаючи за стіл, всі замовляють бажання, і кому потрапить чебурек з монеткою – у того воно здійсниться.

Звичай

У греків існує звичай у перший день Нового року – день Святого Василя – їсти солодкий пиріг – Василопітту, який раніше готовила жінки в кожній грецькій родині. В пиріг обов’язково закладається монетка. Традиційно пиріг поділяють на частини, які призначаються для Христа, Богородиці, святого Василя, дому, бідняка та кожного члена родини. Якщо монетка потрапляє у шматку, призначені для святих, треба зробити пожертву церкві, якщо – у шматок для бідного – допомогти знедоленим, якщо – для дому, треба чекати благополуччя, а якщо члену родини – її треба покласти до гаманця, щоб цілий рік водилися гроші. У приазовських греків пиріг нерідко буває з м’ясною начинкою.

Література

Греки на українських теренах. Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти / Дмитрієнко М., Литвин В., Томазов В., Яковлева Л., Ясь О. Київ, 2000; Томазов В., Ясь О. Грецькі сторінки української історії. Популярний виклад. Київ, 2013.